Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
Рушив і через два-три кроки став. Несподівано його пройняло відчуття безмежного дискомфорту і весь його замір здався йому сумнівним. Жодне рішення не пробивалося у спорожнілий мозок. Обернувся до ріки, наче очікує від неї поради, і помітив, що на стрімкому березі сонце залило росяні кущі. Відошич заворушився і підійшов до мерехтливих кущів. Кришталева павутина виблискувала на відстані витягнутої руки, і він не зміг їй опиратися: торкнувся пальцями зеренця — водяного скельця, павутина заколихалася, краплі сповзли, і світло магічного куща погасло. Відчув, як йому до долоні прилипли мокрі нитки, сіпнув руку, загасле павутиння розтягнулося, і він гидливо витер руку в джинси. Звідки павук в таку морозяну погоду? Тоді обернувся і досить рішуче рушив до хати, яку насправді вибрав навгад.
Не повертав голови, але краєчком ока все одно бачив залишки хутірця, ледь упізнавану групку чогось, що не так давно, якихось п’ятнадцять років тому, було людським поселенням. Тінь, рештки чогось спаленого, поваленого, безголосого, оброслого і такого страшно порожнього, що він підсвідомо підняв комір до вух. Щоб не бачити мертвого. Пішов далі. Руїни обезкровлених, обезголовлених мертвих хат із виколупаними очима замість вікон не могли йти слідом за ним. Залишилися позаду. Потому винирнули зовсім нові і якісь старі, на яких стріхи були поремонтовані і яскраво-червоного кольору. Осяяні сонцем, нагадали йому полум’я тих чи схожих до них стріх, недавньої чи давньої війни, близького чи далекого сусідства. Йому було байдуже.
Уже наблизився до будинку, в напрямку якого йшов. Бачив і тин, і собаку, який люто кидався на цей тин. Спинився. Двері будинку відчинилися, і пес підбіг до чоловіка, який стояв на порозі. Сонце било чоловікові в обличчя, і він підняв долоню, щоб захистити очі. Другою рукою притримав пса. Хоча Відошичу й важко було повірити, що тим чоловіком в гумових чоботах міг би бути Касумич, він усе ж упізнав його, але не підняв руки, щоб йому махнути. За двадцять метрів до будинку відчув, що його дихання перервалося, він несподівано ослаб і мусить зупинитися. Якби Касумич ще хвилину примусив його так стояти, він би звалився на землю. Тоді помітив, як той сказав щось псові, випустив його і замахав, наче допомагає водієві припаркувати вантажівку. Відошич ледве дійшов до воріт.
Касумич не посміхався, але й не виглядав насупленим, ні надто здивованим. Якось так… наче людина, яка впродовж років когось очікує, врешті втрачає надію, і коли довгоочікуваний гість нарешті з’являється, не радіє йому, але й не особливо розчаровується. Якось так… Знову схопив пса за нашийника і підійшов з ним до Відошича.