Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
— Всі ми підозрілі, поки нема доказів.
— Всі підозрілі. І тебе будуть притискати через Жигерку і охоронця. Треба буде тобі багато чого пояснювати.
Касумич поглянув Відошичу в очі.
— Хто мене буде притискати? Той, хто тебе притисне, бо ти проігнорував мою інформацію про Давидів рюкзак? Хто він і хто йому скаже?
Відошич дивився на стіл і мовчав. Обидва відчули, що в тиші з’явилися зуби.
Касумич потер шию і перервав мовчанку.
— Ми нічого не знаємо. Ні місця, де скоєно злочин, ані чи вони підуть з цим до кінця.
Відошич зібрався з думками.
— Якщо комусь буде потрібно, щоб все стало відомо, все стане відомо. Побачимо, доки нас пустять. Побачимо, наскільки охоронець виявиться міцним горішком і що він скаже. І що покажуть сліди на його машині. В нас достатньо матеріалу для тесту ДНК. В нас достатньо матеріалів, щоб довести все.
— Ти комусь повідомив, коли… поїхав?
— Жінці. І на роботі сказав, що мене не буде день-два, — кисло всміхнувся і додав: — Ти вернешся зі мною? Наказ про відсторонення я написав і лишив в шухляді.
Касумич відповів йому усмішкою.
— Не знаю.
Касумич устав, підійшов до плити, зняв кришку із каструлі, з якої вилася тоненька ароматна пара. Відошич стежив за його рукою, яка дерев’яною ложкою постійно робила спершу широкі, потім все вужчі кола, наслідуючи спіраль, яка створювалась в густому вариві. Раптом йому теж захотілося стати над гарячою плитою.
— Можна мені трохи?
Касумич навіть не обернувся.
— Не можна. Квасолю я варю сам.
Однак Відошич устав і підійшов до плити збоку. Дивився на врівноважену руку, яка в тягучій масі кроїла спіральні кола, слід яких все повільніше затягувався на краях і, відчувши раптовий напад заздрощів, захотів бодай якось посміятися з узурпатора цієї дорогоцінної справи.
— Як це тебе назвав сусід?
— Тесла.
— Звідки це прізвисько?
— Я постійно щось майстрував, тому мене в школі так хлопчиська назвали. Спочатку я їх бив, а пізніше звик.
— Ааа, тому ти вчиш латинську! Чого не кажеш?
Касумич зосереджено мовчав.
— Добре, Тесла, ти додаєш чогось гострого до квасолі?
— Вже додав, але можу ще.
Узяв нижню перчину з віночка з червоною паприкою, відламав кінчик і кинув до квасолі. Меленим перцем обережно посипав згори, ніби додає порошок зі сушеного мишачого хвоста. Наче вмілий травник, не куштував свого чудотворного варива. Відійшов від плити.
— Все. Хай трохи відпочине.
— Той твій сусід прийде?
— Не було чути, щоб міна вибухнула, тому, певно, прийде.
— Ще багато заміновано?
— Досить вже почистили, але ще є. Неможливо всюди, та й будь-хто не може.
Поглянув Відошичу в очі.
— Підеш зі мною до шопи? Я тобі щось покажу.
Відошич кивнув. Ішли і спинилися лише для того, щоб вдихнути повітря. Поглянули в одному напрямку і побачили зігнутого чоловіка в розпарованому камуфляжному вбранні, який наближався до них із лісу. Було видно, що на плечі він несе рушницю.
З лісу в північній частині Загреба не було чути нічого. Добре замаскований, в лежачому положенні, снайпер чекав, коли чоловік, який зачинив багажник зовсім новенького світло-сірого «БМВ», спиниться. Зачарований красою автомобіля, чоловік, який зачиняв багажник, завмер. Достатньо для точного пострілу в голову. Застрелений чоловік був високим і сильним, справжнім велетом із поголеною головою, одягненим у бездоганний костюм і абсолютно чисті туфлі, розміру яких у серійному виробництві не існує. Падав повільно, здавалося, що він обійме свій новий світло-сірий «БМВ».
Вони знали, що чоловікові потрібен час, аби дійти до них, і звернули на стежину за хатою. Касумич рушив перед Відошичем до віддаленої метрів на двадцять повітки. Частково прикрита оголеною бузиною, склепана із коричнево-сірих дощок, забитих у такого ж кольору землю, шопа насправді справляла враження не побудованої людськими руками, а давно накиданої купи дощок, які хтось колись думав використати із користю, але забув про них, і вони — такі покинуті — з часом перетворилися на відходи. Відошич щиро здивувався, коли побачив, що Касумич підійшов до чогось, у чому він лише із зусиллям упізнав двері. Вони відчинилися досередини. Касумич увійшов. Відошич спинився на порозі і зачекав, доки його очі звикнуть до темного приміщення. Здивувався, що у шопі, яка зовні справляла враження зрослої з оточенням, повітря настільки інше, ніж зовні. Йому навіть здалося, що всередині тепліше. Бачив Касумича, який нахиляється, наче перевіряє, чи дитина в колисці дихає. Підійшов до нього.