Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
її дочку.
Та Василь зразу ж погасив її надію: ні „матушки", ні ЇЇ дочки не бачив і не хоче бачити. Навіщо йому попівна? Щоб таке було, як у Гната? Щоб вибивала йому очі його мужицтвом? Але зрозумівши, який 'біль заподіяв цим матері, похопився сказати:
— Та в мене, мамо, є інша дівчина... Ще краща.
— Є? А де ж вона?
— У Павлограді. Там, де я вчився.
І звелася йому на очі в цю мить Катруся, ніжна й відважна „україночка", чорнобривка в вишиваній, повиорука-вій сорочці. У стрічках. Подумав, що й для матері з Катрусі була б краща невістка, бо з селян походила. А Оксана б, напевно, ставилася до його матері з погордою, горда попівна. А він не стерпів би такого ставлення до його рідної матері, от у них і заварилась би каша. До матері відчував тепер велику ніжність. Прощав їй навіть ворожість до „української справи". Бо знав, що ця ворожість походить з любови до нього, її сина. Це ж бо найбільше споріднення, біологічне. Це щось одно, тільки в двох окремих тілах. От вони й разом сховались в убогій хатині під прикриттям ночі — і не бояться довірятись одно одному. Мати передніш загрожувала йому прокляттям, а тепер у її голосі була навіть запобігливість. І оте „прокляття", і ця запобігливість — тільки різні вияви її любови до нього.
Почувши про „іншу" дівчину, мати спиталась обережно: — От ти кажеш, що є, а коли ж воно буде, що ви поберетесь? Коли ти вже перестанеш воювати?
Коли? Якби ж то він сам знав, коли! Тоді, як Петлюра прийде! А тільки ж чи він прийде взагалі? Хіба як „союзники" допоможуть... Сказав матері:
— Треба ще підождати. Я ж іще молодий. Та й Катруся — так звуть ту дівчину — ще вчиться, в останньому клясі...
Мати зітхнула нишком: перспектива була не дуже втішна.
Як Василь повечеряв, стара мати відчинила віко скрині, шукаючи потемки фінові сорочку, бо в нього ж, мабуть, і рубці потліли. Та Василь сказав, що їм в армії видавали й сорочки, і він не так уже обірвався.
— Та й не без нужі ж, мабуть...
Василь сказав, що він щотижня переміняється. А дядько Іван (це такий добрий чоловік, він із ним живе) навчив його виварювати в відрі, то й нужі майже немає. Але від сорочки, що дала мати не відмовився. Передягнувшись, посидів ще трохи. Побалакали про материне життя, про корову, що видужала і на весні знов буде з телям.
Заспівали треті півні: спочатку в сінях, материн, а далі обізвались сусідні, — і пішов бадьорий перегук по селу.
Василь сказав, що буде їхати, і став прощатись. Мати тихенько плакала. Цілуючи ніжно матір, Василь теж відчув у горлі стиск, і його на плач брало. І матір було шкода, і себе самого. Справді, доки йому тинятись? Навіть з матір'ю крадькома бачиться!..
А як він виїхав з двору, мати довго стояла сумною тінню біля воріт, вгадуючи (бо не видно було), куди поїхав її найдорожчий синочок. Лапнулась рукою за лице: сльоза замерзла на щоці.
Надворі загупотів кінський тупіт, і до землянки просто вкотився Оверко, сипнувши мокрим снігом, збитим на східцях.
— Там... — язик йому прилип до піднебіння, — більшовики...
— Де? — підвів Овечка голову від своєї роботи (стру-гав ложку). І раптом, усвідомивши те страшне, що сталось, витріщив очі.
— Таку ж твою мать! — загнув у несамовитій люті. ¦— Чого ж ти мекаєш, як теля! Тривогу! — закричав. — До зброї! Клич Василя?
Застібав тремтливими руками портупею, хапав і чіпляв до пояса гранати. Коли вискочив разом з Овечкою нагору, повстанці вже повибігали з своїх куренів, бігли, перевіряючи нашвидку зброю, до стовбурів, займали оборонні позиції.
— Де Василь?
Василь уже був біля Овечки, біля „дядька Йвана".
— Ага, ти тут! Ну, аж тепер держись, голубе! Проспали, — з жалем промовив, — проґавили... Бачиш? — роззир-нувся по присутніх. — „Супчика" нема. Навів, падлюка!