Трудівники моря

В найпрекраснішій блакиті прозорих вод появляється ця огидна ненажерлива морська зірка. Помітити її наближення не можна, і це жахливо. Побачити її — означає стати її жертвою.

Однак уночі, особливо в час парування, спрут фосфоресціює. Навіть це страховище здатне до любовних утіх. Воно прагне любові. Воно причепурюється, воно запалюється, воно промениться сяйвом, і з вершини скелі бачиш, як унизу, в глибокій пітьмі, воно розцвітає дивним світінням, наче примарне сонце.

Спрут не тільки плаває, але й ходить. Він до певної міри — риба, що не заважає йому бути частково повзуном. Він повзає по морському дну. При ходінні він послуговується всіма своїми вісьмома лапами. Він тягнеться, як гусениця-землемір. У нього немає кісток, у нього немає крові, у нього немає тіла. Він драглистий. Всередині він пустий. Він всього лише оболонка. Його вісім щупальців можна вивернути, як пальці рукавички. У нього один отвір в центрі променеподібних лап. Що це — анальний отвір чи рот? І те, й друге. Він має два призначення. Вхід є одночасно виходом. На дотик спрут холодний.

Молюск Середземного моря огидний. Дотик цього живого холодцю бридкий, у ньому в'язнуть руки, він облипає пальці, у нього запускаєш нігті, роздираєш його, але вбити не можеш, його відриваєш від себе, але звільнитися від нього не вдається, це щось тягуче, липке і чіпке, що вислизає з-під пальців; ніщо так не вражає, як раптова поява спрута, цієї Медузи на восьми зміюках. Нема лещат, міцніших за обійми щупальців восьминога.

Це повітряний насос, який нападає на вас. Ви маєте справу з пустотою, озброєною щупальцями. У вас не впиваються кігті, не вгризаються ікла, тільки невиразне

відчуття надсікання шкіри. Укус страшний, але не такий страшний, як висмоктування. Кіготь — дрібниця в порівнянні з присоском. Пазур звіра встромляється у ваше тіло, присосок гада втягує вас у себе. Ваші м'язи здуваються, сухожилля скручуються, шкіра лопається, бризкає кров і змішується з огидною лімфою молюска. Багатьма паскудними ротами присмоктується до вас ця тварюка: гідра зростається з людиною, людина зливається з гідрою. Ви стаєте з нею одним цілим. Ви — в'язень цього втіленого кошмару. Тигр може вас зжерти, восьминіг — страшно подумати! — висмоктує вас. Він тягне вас до себе і в себе, і ви, безрадний, зв'язаний, склеєний цим живим слизом, відчуваєте, як повільно переливаєтесь у страшний порожній мішок, яким є ця потвора.

Страшно, коли тебе з'їдять живцем, але куди страшніше, коли тебе живцем вип'ють. Наука через свою надмірну обачність, навіть стоячи перед обличчям фактів, спочатку заперечує можливість існування цих незвичайних тварин, а згодом все ж зважується їх досліджувати: вона їх анатомує, класифікує, каталогізує, наклеює на них етикетки, здобуває зразки і ховає їх у музеях під скло, розподіляє згідно з рубриками номенклатури; вона іменує їх молюсками, зірчастими, визначає їхнє місце серед подібних до них — трохи вище кальмара, трохи нижче сепії; в цих гадах солоних вод наука дошукується подібності з гадами прісноводними, з водними павуками; вона розподіляє їх на великих і малих; вона скоріше визнає малі види, аніж великі, що, між іншим, стало в неї звичним, коли йдеться і про інші галузі, бо вона охоче надає перевагу мікроскопові перед телескопом; вона розглядає будову їхнього тіла і називає головоногими, перелічує їхні щупальці. І коли з ними прощається наука, до діла береться філософія. Філософія, в свою чергу, вивчає ці створіння. Вона заходить не так далеко, як наука, але в чомусь іде далі від неї. Вона не препарує, вона розмірковує. Там, де орудував скальпель, вона висуває гіпотезу. Вона шукає кінцеву мету. Мислитель глибоко страждає. Ці створіння спонукають його засумніватися в самому їхньому творцеві. Вони — гидка несподіванка. Вони вносять сум'яття в душу споглядача. Впевнившись у їхньому існуванні, він розгублюється. Вони — задумані й здійснені форми зла. Що робити з богохульством творчої сили супроти самої себе? Кого звинувачувати?