Трудівники моря
- Автор: Гюго Виктор
- Год: 1866
- Язык: украинский
- Переводчик: Степан Пінчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трудівники моря». Краткое содержание книги:
Переклад з французької, примітки та післямова Степана Пінчука.
Безладно кублились розірвані тумани; вони ніби тікали світ за очі; по всій передовій лінії хмар, від краю до краю, ішов відступ; чути було протяжний, затихаючий гул, упало кілька останніх краплин дощу: у відгомоні громів відлетіла темрява, ніби юрба грозових колісниць.
Раптом усе небо засиніло.
Тільки тепер Жільят відчув, як він стомився. Сон злітає на втомлену людину, як хижий птах на здобич. У Жільята підкосились ноги, він упав у човен, не вибираючи місця, і зразу ж заснув. Так він проспав міцним сном декілька годин, ні разу не поворухнувшись. Він витягся в човні так, що його не можна було відрізнити від брусків і балок, серед яких він лежав.
Коли Жільят прокинувся, то відчув голод.
КНИГА ЧЕТВЕРТА ТАЙНИКИ РИФУ
І
Голодний не тільки Жільят
Буря відлетіла. Але хвилі поза межами рифу ще не вляглися, отож відпливти зараз було неможливо. До того ж день хилився до вечора. З теперішнім вантажем бота доплисти до Гернсею перед північчю можна було б тільки рано-вранці.
Хоч голод і підганяв Жільята, він почав з того, що роздягся, — це був єдиний спосіб зігрітися.
Він промок до рубця під час грози, але дощова вода змила морську воду, і його вбрання тепер могло швидше висохнути.
Жільят залишив на собі самі тільки штани, закотивши їх до колін.
Він порозстилав на виступах скель сорочку, плащ, куртку, овчину, ногавиці, притиснувши їх камінням. Потім згадав, що треба поїсти.
Озброївшись ножем, якого завжди старанно вигострював і тримав у належному стані,
він відколупав від скелі кілька гірських скойок, які належать до того ж виду, що й венерки Середземного моря. Відомо, що їх їдять сирими. Але після такої тяжкої і складної праці то була надто скупа пожива. Сухарів не лишилося. Зате води не бракувало, її вистачило б не тільки щоб напитися, але й втопитися.
Жільят скористався з відпливу і став блукати серед скель у пошуках лангуст. Море оголило багато мілин, і це обіцяло добрий улов.
Однак він не подумав про те, що тепер уже нічого не зможе спекти. Якби в нього був час заглянути в свій склад, то він побачив би, що усе поруйноване зливою. Вугілля і дрова позаливало водою, з його запасів прядива, яке служило йому трутом для підпалу, не залишилося сухим жодного волоконця. Розпалити вогонь було неможливо.
Зрештою, зіпсувався і повітронадувний прилад; дашок над ковальським горном зірвало ураганом; буря пограбувала майстерню. З тими інструментами, які лишилися після погрому, Жільят від сили міг би ще працювати як тесля, але не як коваль. Та поки що Жільят не думав про свою майстерню.
Настирливий голод тягнув його в інший бік, і ні про що більше не думаючи, крім їжі, він пустився в пошуки обіду. Він блукав не в горловині рифу, а поблизу неї, на протилежних боках скель. То було місце, в якому Дюранда два з половиною місяці тому напоролася на риф.
Для полювання, котрим зайнявся Жільят, зовнішній бік протоки був зручніший, ніж внутрішній. Під час відпливу краби звичайно виходять з води, щоб подихати. Вони залюбки гріються на сонці. Ці потворні істоти люблять спеку, їхня поява з води серед білого дня справляє дивне враження, їхні скупчення обурюють. Коли дивишся, як вони незграбно, бочком, важко видряпуються з горбика на горбик по нижніх виступах скель, наче по приступцях сходів, то мусиш визнати, що і в океані водиться гаддя.
Уже два місяці Жільят харчувався цим гаддям.
Однак у той день морські раки і лангусти поховалися. Буря порозганяла цих самітників по їхніх схованках, і вони ще не очуняли. Жільят тримав напоготові розкритий ніж і час від часу відколупував від водоростей якусь скойку. Він їв їх на ходу.
Він був недалеко від того місця, де загинув сьєр Клюбен.
Жільят уже думав задовольнитись морськими їжаками і каштанами, як раптом під його ногами щось булькнуло. Великий краб, наляканий його наближенням, стрибнув у воду.
Краб не встиг пірнути глибоко, тому Жільят не втратив його з виду. Жільят кинувся йому навздогін уздовж підніжжя рифу. Краб утікав.
Раптом він зник.
Він, очевидно, зашився в якусь щілину під каменем! Жільят вхопився рукою за виступ скелі і, нагнувшись, заглянув під гранітний навіс.
Там і справді була щілина. Краб, напевно, сховався в ній.
То була не звичайна западина, а щось на зразок портика. Вода заходила під портик, але там було неглибоко. Виднілося дно, всіяне валунами. Валуни були сіро-зелені, обвиті водоростями, а це свідчило про те, що вони завжди були під водою. Зверху вони скидалися на зеленоволосі дитячі голівки;
Жільят затиснув у зубах ніж, спустився вниз, чіпляючись руками й ногами за граніт, і стрибнув у воду. Вона сягала йому майже до плечей.