Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Хто, окрім радника КГБ, може відповісти на ці питання? Хоч радник КГБ є далеко не ідеальним суддею в галузі мистецтва. Хто з'ясує, як треба поводитись з літературою, яка знаходиться в спецфондах, фондах обмеженого користування і т. д.? Принаймні, особисто я дізнався про те, що передача спецфондівських матеріалів до інших рук карається як злочин, тільки з розповідей про процес над М. Озерним. Чи можна читати ті твори революційного демократа І. Франка, які не ввійшли до 20-томника? Скажіть же, скажіть про це публічно — і ви матимете куди менше „злочинців“!
Чи є злочином читати дореволюційну періодику, дозволену до друку російським „цензором“ чи австрійським філологом-поліцейським?
Ви розумієте, що судити людину за читання книги — це злочинство, одне з найбільших у світі. Ви знаєте, що знищувати книги — це робота фашистів-людожерів. Чого ж подібні речі практикуються у нас? Чого вилучають комплекти дореволюційних російських і австрійських видань (як це сталося при трусах у І. Світличного, В. Чорновола і ін.)?
У мене особисто… пропав зі столу зошит моїх віршів (це сталося в приміщенні Інституту літератури). Кому доведеш, що цей зошит нікому, крім служителів КГБ, — не потрібний, що це зроблено під час нічного або недільного „снимания остатков“ у столах працівників наукових інституцій. А такі перевірки, кажуть, провадяться регулярно. Чому при обшуках забирали рукописи молодих авторів — Б. Мамайсура, Л. Череватенка і т. ін. Ще добре, аби була хоч маленька надія на те, що з часом при республіканському КГБ відкриється рукописний відділ молодої української поезії. А то ж пропаде — ні за цапову душу!
Хто займається такими справами? Кому будеш жалітися на такі неподобства?
Кількадесят проведених на Україні арештів збудили апетит у людей, позбавлених совісти і чести. Може, [це] для них якийсь бізнес? Багатьох людей звільнили з роботи, інших — з партії, в багатьох зробили таємні або офіційні, „законні“ труси. За багатьма організовано стеження. Багатьох поетів, критиків не друкують. Мета одна: залякати кожну людину, хай вона труситься наодинці, хай вона вбачає в кожному ближньому державного злочинця. Мета одна: зробити на душі кожного татуювання страхом. Мета — збудити в кожній людині тваринні інстинкти, провадячи той масовий гіпноз і психічне травмування, які були геніально проведені Сталіним та його опричниками.
Наслідки цих „кампаній“ — виникнення недовір'я між братніми народами („те украинцы, которые всегда говорят на своей „мове“ — это потенциальные или даже настоящие враги русского народа!“). Міщанинові це старанно втовкмачують у голову. А він усьому вірить! Почувши від тов N українську мову, таку незвичну в „городе Киеве“, тов. Міщанин запитує: Ви, напевне, націоналіст?
Тов. N дивується: Власне, чому? І що таке націоналіст?
Тов. Міщанин: Це той, хто хоче самостійної України.
Тов. N: Але ж Україна — самостійна. Ви хіба не знаєте?
Далі вже починаються „неувязки“. Тепер червоніє вже тов. Міщанин, який сам злякався теми, яку зачепив.
Зв'язки тут вироблені, як безумовний рефлекс. „Український буржуазний націоналіст“ — це гаубиця, важча за „ворога народу“. Раз тебе так назвали — цим уже все сказано. Тут і провадити далі вже не треба. Коли ти розмовляєш українською мовою, значить, ти ненавидиш російський народ і російську культуру, значить, тебе треба „упекти“. І людину „упікають“. За довгі роки „доупікалися“ до того, що в Українській РСР міське населення в переважній більшості іґнорує українську книгу. Протягом години в будь-якій книгарні Києва можна кілька разів почути: „А на русском — нет?“, „Ах, это по-украински“ і т. ін. Складається ситуація, за якої споживачами української книжки стають самі письменники, селяни, мізерна часточка міського населення і… склади макулатури. Буваючи в Спілці письменників, я не раз чую цю вузьку залу, де збирається київська літературна громадськість, якоюсь лодією, Ноєвим ковчегом, який несеться бурхливими ріллями океану і не знайде ані тобі острівка, ані мису. Чи не близимось ми до того часу, коли українські письменники стануть єдиними споживачами української літератури? Ви, мабуть, знову почнете вергати громи, мовляв, як я все перекручую. Я б вам порадив тоді одержати невеличку чесну статистику бодай з однієї міської бібліотеки того чи іншого обласного центру — Харкова, Києва, Донецька, Одеси і т. ін. І ви побачите, що це так і є. Та й не може бути інакше. Бо, по-перше, українська художня література в цілому не витримує конкуренції з російською художньою літературою (і причин тут дві: одна — що нова українська література молодша віком, а друга — що вона зазнавала і зазнає значно більшого цензурного тиску. Те, що виходить у Москві, те майже неможливе тут, як це і годиться для периферії, віддаленої од „щонайвищої“ інстанції).