Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Цікаво, що під час трусу на квартирі тов. Міщенка нічого „недозволеного“ не знайшли. Якими ж фактами „керувалась“ „громадськість“, виганяючи його з роботи? Хіба їх може замінити інформація дійшлого поліцейського? Саме тут я вбачаю ті небезпечні тенденції, які найбільше загрожують радянській владі і справі будівництва комунізму.
Никаючи у пошуках роботи, я роздивився на сильних світу цього. Звільнений з аспірантури „за систематическое нарушение норм поведения научных сотрудников и аспирантов“ (доктор М. Шамота — майстер писати такі приблизні „мотиви“), я пройшов крізь анфілади кімнат, крізь порожнечі очей „предержателей власти“, крізь їхні лицемірні, підлі душі.
Одні не брали на роботу вантажником („а что, если он станет воровать?“), інші звільняли з посади кочегара тоді, коли я щойно повернувся з лікарні. Був кінець листопада. Не мати ні притулку, ні роботи перед зимою — все це не дуже втішало. Стан здоров'я вимагав режиму і дієтичного харчування. Уявляєте, як смішно звучали усі приписи добросердих медиків?
На роботі я працював старанно, але іншим робітникам надавали гуртожиток, а мені — зась. Я спішив „на самый ответственный участок фронта“ — на будову. Мотиви звільнення були одні: ти маєш вищу освіту. От вам звичайний собі приклад лицемірного фарсу: на роботу за фахом не беруть тому, що ти був звільнений, на роботу ж не за фахом не беруть тому, що заважає диплом: як це так — має вищу освіту і працює кочегаром.
Я звернувся до ЦК комсомолу, мовляв, давайте спробуєм ще таке: я б із задоволенням працював на метробуді прохідником, а вищу освіту, може б, використав, написавши щось згодом про метробудівців. Не вийшло і так. Спочатку сушилися моїм станом здоров'я, а потім порадили їхати в Донецьк. Людині, що пише українською мовою, їхати в Донецьк усе одно, що, скажімо, в Австралію. Твою українську мову там сприймають за восьме диво світу. Звичайно, я їм ґречно подякував за весь їх „палкий соціалістичний гуманізм“.
Отож незручно бутися з такою людиною. Як-не-як, держава тебе вчила 17 років і треба „відробити“. То вже краще ніде не працюй, ніж кочегаром, підручним муляра, вантажником чи прохідником. „Удівітельно, но факт“: не знайшлося жодної людини, яка запитала б, як ти живеш, чи коли вже витягнеш свої довгі ноги, щоб не заважав трудитися над виконанням святих приписів „Морального кодексу“. Я не бачив їх очей, не бачив душ — оцих високих „предержателей власти“. І гірко думав, що при виконанні „Морального кодексу“ перед нами стоять воістину грандіозні завдання.
Деяким з тих комуністів, які мене звільняли з роботи, я пробував нагадати про совість, людську чи партійну. Вони дивились на мене, як на марсіанця, і питали, скільки мені років. Інші — відсилали мене в якусь інстанцію, де їхня совість зберігається як у коморі схову: назад ніяк не забереш — жетон загублено! Озлоблений, я часом дивився на цей світ, як світ без чести, без совісти, без будь-якої моралі. Але згодом серце відходило: я перечитував відповідні місця з „Програми Комуністичної партії“.
Найбільші закиди на мою адресу приблизно такі: „Как ты смеешь быть не таким, как мы?“. Найкращі поради — їж пиріг з грибами. Безробітний, я виходжував містом, шукаючи, де ці міфічні пироги з грибами даються безплатно.
А секретар парторганізації АН УРСР тов. Усенко про ті пироги знав. І я звернувся до нього. Та він зводив мову на високі матерії. Він тільки повчав мене: „Ви не знаєте Леніна. Ось почитайте його ще раз і тоді зрозумієте, як це так, що на 48 році революції, як Ви кажете, селяни живуть без паспортів“. В своєрідному закріпаченні селянства він вбачав… заповіти Леніна! Ось хто молодець! Правда, цей духовний пастир науковців не посоромився згодом ширити брехливі чутки, ніби я вимагав звільнення з посад людей, що не знають української мови. Втім, він був демократом і, вживаючи таємничої множини, казав: „Ми не арештовуємо людей, які ратУють за українську мову“. Як йому кортіло зробити з мене провінційного допотопного „націоналіста“, якому дай української мови (майже так, як пиво „на разлив“), українських шаровар з націоналістичною матнею — а там півні не кукурікайте!