Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Благородний сивенький Дон-Кіхоте! Ви хотіли уподібнити мене рокованому на смерть, який би вимагав робити йому шестимісячний перманент! Дарма, ви помилилися, лицарю сумнівного образу! Помилилися і тоді, коли запитували: „А що це вас так болить те село? Ви ж, здається, самі з міста?“. Так, болить, і тому я не належу до ревнителів старої мудрої істини: моя хата скраю. Тільки не подумайте, сивенький Дон-Кіхоте, що претендую на те, що бодай однаково з вами знаю приписи „Морального кодексу“. Борони Боже! Ви їх знаєте куди краще, а мені їх ще читати й читати…
Я співчуваю його сивині, співчуваю комуністам АН УРСР, коли біля керма їх організації стоїть такий рульовий, який „ратує“ тільки за власну шкуру. Я знаю, що й найбільший злочинець зберігає людські риси, я бачив, як молоденький шпигун-донощик, один з тих, які не пускали людей на суд над Гевричем, плакав, бо його гірко одурили, „підсунувши“ йому таку роботу, якої він сахається всіма фіброми душі. Він теж людина, правда, слабкодуха. Але тов. Усенко і ідейний захисник партійної лінії— це поняття протилежні.
Я більше вже вдячний своїм інститутським менторам — тов. Шамоті, Зубкову, Беляєву, які не перекинулись зі мною ні словечком. А так — нищечком видали мені „жовтий квиток“ і поховались у шпари. Так бодай чесніше. Втім, ні до кого з них я не волів іти шукати справедливости, а до тов. Усенка таки пішов сам, ще не знаючи його зовсім.
Інший діяч АН УРСР тов. Смирнов, який встановлює культурний зв'язок з зарубіжними країнами, рік тому переконував мене, що Чехословаччина не така вже й соціалістична країна і слати туди рукописи своїх віршів не можна: треба спочатку показати цензурі, поставити відповідне „разрешено“, а потім уже… Потім уже, певна річ, не надсилатимеш. Бо цензуру не цікавить мистецтво. Зрештою, вона і не знає, що це таке. Для неї важливе одне: чи повторює художній твір передові газетні статті, а коли не повторює, то чому? Я пам'ятаю, як старанно „заглиблювався“ тов. Смирнову мій вірш „У полоні“, де йдеться про поетичний полон, в який попадає людина, оточена доброю і мудрою природою. Ні! Філологам у погонах хочеться всюди віднайти алегорію: а чи не має шибеник-автор за полон своє життя у найдемократичнішій у світі країні? Чи не здається йому наш суспільний рай за Дантове пекло?
Тут легко вловлюється сама святая святих цих менторів: ніхто не сміє видавати „державних таємниць“. А „таємниці“ такі: спроба поновити в нашій країні сталінський режим (пам'ятаю, як щиро обурювалися начальники: не смійте згадувати 37-й рік!), численні арешти серед української творчої інтеліґенції (за розголошення такого секрету було звільнено з роботи і Дзюбу І., і Чорновола В., виключено з партії М. Коцюбинську, Ю. Бадзя[600] приплюсовано мені до „складу злочину“), наявність у нашій країні дуже суворої цензури (ця таємниця оберігається всіляко, і за її розголошення скидають з роботи будь-кого). Оце та найсуттєвіша суть, яку мав на увазі тов. Смирнов, але не сказав мені про неї, а приховав за словесною зливою — про якість паперу, про „соціалістичність“ Чехословаччини, мало не про почерк!
Ось де вся суть! Як же ж! У нас немає таких творів, яких би не пускали до друку (крім ідейно та художньо незрілих), у наших літераторів немає потреби шукати інших способів друку, скажімо, за кордоном, чи ширити свої твори в рукописних списках.
Що ж стосується випадку в кінотеатрі „Україна“ 4 вересня 1965 р., то найбільший гріх І. Дзюби — той, що він згадав про арешти. Згадувати не можна! Люди, які провадили арешти, були впевнені, що всі попадають ниць і так лежатимуть. А Дзюба не злякався і тому дуже „підвів“ ініціаторів арештів: вони ж бо помилилися в своїх залізних розрахунках на тваринне почуття самозбереження.
Я обурився з того, що якийсь інформатор без усякого сорому гукав: „Це брехня! Ніяких арештів не було! Це провокація!“, обурився з того, що якийсь „діяч“ викрикував: „Здесь не место обсуждать подобные вопросы“, і почав з того всього робити перші висновки. Справді, кінотеатр — не місце для таких розмов, але де ж місце? Я просто не зміг витримати такого знущання над правдою факту, над правдою людської етики. І винен у тому, що мені забракло сили висидіти цю ганьбу, винен у тому, що не злякався тоді, коли треба лякатися, у тому, що обурювався з того, з чого не можна не обурюватися. Тоді тов. Усенко кричав мені: „Так! Світличний — ворог!“. Він ще тоді знав, що Світличний — ворог. Звідки? Чи бачив він його хоч у вічі? Чого ж тоді цього „ворога“ ось уже 7 місяців тримають у в'язниці? Зараз і сліпому ясно, що все далеко не так, як здавалося тоді Усенкові. А Усенко — стара людина і бачив у своєму житті або, принаймні, чув про універсальні апарати — камери 30 p., які були чудово освоїли технологію масового виробництва „злочинців“ і „ворогів“. Кому ви доведете тепер, тов. Усенко, що заарештовані сьогодні — вороги? Кому ви доведете, що Геврич (один із всіх) був ворогом, коли суд над ним був з а к р и т и й. Це вже ніяк не повернеш, нікого не переконаєш, нікому не доведеш. Закритий суд — значить, брехливий суд.
600
Юрій Бадзьо — Стусів приятель ще з аспірантських часів, учасник правозахисного руху в Україні. Відгукнувся трактатом «Право жити» на арешти 1972 р., де піддав критиці національну політику КПРС і радянський суспільний порядок. Арештований 1979 р. і засуджений на 7 років позбавлення волі (Мордовія) і 5 — заслання (Якутія).