Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Та повернемось до питання „розголошення таємниць“. Знову поведемо мову про цензуру.
Як відомо, все краще з золотого фонду соціалістичного реалізму виходило з величезними родовими муками. Великий радянський прозаїк М. Шолохов немало набідився зі своїм Г. Мелеховим[601]. Так було і з Фадєєвим, і з Довженком, і з Твардовським, і з Маяковським, і з Платоновим. Майже все сприймалося дуже недоброзичливо, а канонізувалося вже заднім числом, частенько аж після смерти письменника. Згадайте усопші сонми великих. Ви не бачите, що значною своєю половиною це вершники без голови? Їх викопано з могили і посаджено на коня.
Звичайно, ми кричимо і тут, що ведемо переду всьому світі. Візьміть у руки олівець і підрахуйте: скільки митців знищив Сталін і скільки — Гітлер. Відшукайте пропорцію. І тоді вже скажете, хто із них комуніст, а хто — фашист, хто з них бандит, а хто — вождь. Ви матеріалісти і вірите статистиці, а не облуді того, що здається.
В мистецтві ми відстали на десятиліття, ми відкинені назад. Ми реґресуємо далі. А геніальні наші митці, такі як Пастернак, Цвєтаєва, Мандельштам відомі більше за кордоном, ніж у себе на Батьківщині. Геніальних Архипенка, Крушельницьку, Мишугу, Кошиця знає весь світ. Тільки не рідний народ.
Все це — наслідок величезної духовної диктатури, яка полюбляє тільки звичне, зрозуміле, недвозначне, пересічне. Їй треба все, витримане „в дусі“, тобто повторення, коментар. Всякий „дух“ є тільки тоді „дух“, коли б'ється серце. А процес серцебиття повернути не можна. „Підганяти силоміць“ — значить відмовитись від того, що цей „дух“ живий.
Наш час — час диктату естетики хрущових, сталіних, жданових, непорядних людей, які нічого не тямили в мистецтві і нічого не тямлять. Для чого воно потрібне — вони не знають, але воно потрібне, як застарілий етикет.
Впродовж останнього десятиліття стали з'являтися твори здебільшого „безідейні“, які ніяк не входили в прокрустове ложе партійної цензури. Почалась критика.
Почались відомі „зустрічі“. Звичайно, мотиви заперечення твору були наскрізь фальшивими (у А. Вознесенського не було ком, в журналі „Жовтень“ — погана обкладинка!). Недарма в час „боротьби з формалізмом“ найбільше „перепало“ тим авторам, які робили свіжіший аналіз нашого суспільства, які формалістами були щонайменше. Це і було справжньою причиною боротьби проти „формалізму“. На мою думку, такого формалізму, який процвітає в нашому мистецтві, історія ще не знала. Це мистецтво найбільш здеґрадоване, найбільш реакційне, найбільш „буржуазне“. Воно брехливе в значній своїй суті.
В зв'язку з появою ряду свіжих творів у часи „відлиги“ почали помалу перекопуватися межі цензури: то було незручно перед Заходом, то декому кортіло погратися в демократизм, то не було умов для прямого задушення. Цензурна гребля лишалась досить високою, та вже скреслі тороси криги лізли на греблю, вода лилась через край. Пішла ціла пошесть спискової літератури, змушених друкувань Солженіцина, Твардовського, Еренбурга, Гжицького і т. ін. Отут і почалися „кримінальні процеси“ над політичними „злочинцями“, єдина вина яких полягає у тому, що вони живуть і працюють в умовах найбільшої у світі цензури. Це ясно кожному. Людей судять за гріхи суддів. А ці гріхи держаться „під секретом“. „Знищуючи“ всякі сліди цензурного тиску (наявність списків, друкування за кордоном, поневажання читачем класиків-ремісників і т. ін.), регулярно „обробляють“ людей, чиї твори ходять по руках, викрадають рукописи, судять людей за одне те, що вони читали „заборонені“ книги. Але скажіть, що таке заборонені книги? Чи є у нас відкритий для ознайомлення список такої літератури? Ми добре знаємо, що вносить у свій Index librorum prohibitorum (список заборонених книг) Римський Папа, але не знаємо, над чим метикує наш цензурний папеж. Чи можна читати таких авторів, як Хвильовий, Драй-Хмара, Зеров, Филипович, Антонич, Винниченко, Грушевський, Єфремов, Підмогильний, Скрипник, Івченко, Плужник? Чи можна читати ті твори Горького, Рильського, Буніна, Тичини, Бажана, Яновського, Вишні, Сосюри, які видавалися в 10—20 роки, а зараз не видаються? Чи можна читати „Таємну дипломатію“ К. Маркса, чи це немарксистський твір?
601
Григорій Мєлєхов — персонаж роману М. Шолохова «Тихий Дон».