Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Не поставало проблеми і з праведником Ноєм. На його місце само собою напрошувався наш сусіда і за сумісництвом учитель пан Фийса. Він, хоч і суворий, вимогливий і, як належить праведнику, знає вліпити мені по потилиці, зате дуже добрий, всіх любить, всім бажає щастя і воліє цілий світ обняти в обійми і спасти. Щоправда, поставала дилема: чи зуміє пан Фийса, коли наспіє судна година, збудувати ковчег? Адже пан учитель уже котрий рік ніяк не можуть полагодити повалену огорожу довкола хати. Але то невелика біда, якщо виникла нагальна потреба майструвати ковчег, наймемо бригаду циган-шабашників…

Звісна річ, у цьому величезному світі належало зайняти і свою роль моїй поважній персоні. Але із притаманною мені скромністю, я, як і завсігди, вибрав долю дуже маленької, але шанобливої персони — народного захисника Давида. На місці кровожерливого Голіафа мені протистояв стародавидківський сторож на прізвисько Шершун, який кілька разів ловив мене на єрусалимських черешнях. Щоправда, на одміну від велетня Голіафа, Шершун був дрібненький, худющий, проте злий і кусючий. Упіймавши мене у саду, він так наскуб мені потилицю і накрутив вуха, що, на мою правду, сам Голіаф би навсігди зарікся пертися до єрусалимського саду. Проте я мужньо вистояв і продовжую навідуватися за плодами — щоправда, тепер маючи завжди при собі добру каменюку.

Ось приблизно таким поставав біблейський світ і його герої, намальовані моєю дитячою уявою і припараджені національними барвами.

Проте чим далі, мене все найстійніше починало непокоїти: а що ж то за світи, які ховаються по той бік Ловачки?

Із самого малку мені суворо-пресуворо заборонили дертися на вершок гори. Спершу лякали багатоголовими зміями, огненними драконами, відьмами і вурдалаками, які нібито густо населяють гору… А коли вже підріс, і глянути на східну околицю Ловачки нетерпілося все більше, баба Фіскарошка на диво спокійно і доброзичливо сказала: «Митьку, я більше страшити тебе не буду. Якщо хочеш — іди! Але скажу тобі перед цим страшну правду: там, за Ловачкою, кінець світу. Там пекло, муки і страждання! І хто на те подивиться — все його життя перевернеться».

Оскільки це було мовлено доброзичливо і спокійно, я з трепетом сприйняв цю вістку і щиро й надовго повірив.

У словах Фіскарошки таїлася дійсно якась таємниця… Часто серед білого дня або глухої ночі із-за Ловачки лунав грюкіт і розносився тривожно-тужливий й болісний зойк. Він котився через гору і, стогнучи, довго розтікався і не стихав у долинах.

— Що це, бабо? — питав, деревеніючи, я.

Баба подивилася на схід і повчально сказала:

— Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вдавитися на дереві! Зривається з гілляки і тоді кричить.

Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і переливатись барвами.

— Це пекло затопили, — пояснювала на моє здивування баба. — Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників. Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш впасти.