Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. За будь-яких обставин вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер: не встигла з Мадярщини прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу. Все навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було — навіть каміння, і те так веселково вигравало на сонці, що у людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а у місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені посмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що у деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав не по-мукачівськи добрим і щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, внизу, під її парадними грудьми, ми і пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.

Маня — моя однокласниця, дочка колгозного партєйного секретаря Крумпляника на прізвисько кривоногий Гебельс — пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Проте молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре: вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас, удома, в горшках пісна квасоля з капустою і картоплею товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мисливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як крадений кінь. А ось Маня. Натовчеться зранку партєйних харчів — різного там м’ясця, яєць, булок з масельцем, сметанки — і може, як ведмідь, місяцями не їсти. І фрас її не візьме! Он сидить собі на самкраєчку канави, підстеливши під себе старий батьківський піджак, і вишиває рушник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка щойно відкрилась ранковому сонцю. Це тепер при спогаді у мене виникає така асоціація. А тоді, дивлячись голодними очиськами на Маню, її губища мені нагадували два величезні шматки рожевої шинки. Але, видно, уже тоді в моїй душі починали кільчитися паростки естетичних смаків і відчуття краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті якась бісова сила неспогадано почала крутити старорежимні народні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь наслухався на вечорницях, гостинах і хрестинах…