Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб: що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу… Адже коли мені стає нестерпно тяжко і одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую із думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки.

Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес, являється у долині безмежне і величне Місто. Обережно спускаюся по крутизні скелі і опиняюся біля потоку. Він здивованими очима живої води дивиться на мене, а далі, кивнувши вперед, веде за собою. Ідемо разом із потоком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчиняється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане у високості. Я входжу у Місто сам.

Видно, тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанковим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями — м’яко, майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і відчуваю: вона, ця тиша омріяного Міста, тепла, соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими ногами орача. На вулицях порожньо — жодного перехожого. Піднімаю голову — і на мене ллється сяйво блаженства, яким починають розквітати куполи храмів. А над ними, з таким же умиротворенням, починають розпливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.

Я знову зауважую — на вулицях ані душі. Разом з тим відчуваю: із кожного вікна на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку — дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси метеликів, які перелітають з дерева на дерево, бачиться, радісно вітають моє повернення у рідне місто. Адже хтось постійно твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме у цьому місті, я любив і був коханим!.. І тут, саме тут, усім править тільки Любов!.. І я, сповнений щастя і блаженства, пливу далі тишею вулиць і тихо шепочу.

…Я ніколи не був у земному житті багатим, а тепер уже і поготів ним не стану: мене ніхто ніколи безкорисливо не любив, а тепер уже тим більше не полюбить.

…Я ніколи не був знаменитим, а нині вже і поготів ним не стану.

…Я був завжди одиноким і самотнім серед людського багатолюддя, а нині, само ж собою, й так нікому не потрібен.

Але, Господи, ти подарував мені Місто. І цим самим зробив найбагатшим і найщасливішим серед смертних.

І я знаю: прийде час і моя душа кольоровим метеликом випорхне із смертного тіла і полетить на запах осяйної далини…