Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Тим часом Європою ширився підступний американський продукт. Між 1947 і 1949 роками компанія Coca-Cola відкрила розливні заводи в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії та Італії. Через п’ять років від початку свого існування Західна Німеччина вже мала на своїй території 96 таких заводів і стала найбільшим після самих США ринком збуту напою. Але в той час у Бельгії та Італії протест висловили поодинокі особи, у Франції плани Coca-Cola здійняли бурю громадського невдоволення. Коли Le Monde опублікувала інформацію про плани компанії продати в 1950 році у Франції 240 мільйонів пляшок, залунали гучні протести: комуністи їх заохочували, однак не ініціювали, обмежившись застереженням, що служби розповсюдження «коли» — це також американська шпигунська мережа. Як 29 березня 1950 року написав автор редакційної колонки Le Monde, «Coca-Cola — це Гданськ європейської культури»[142].
Хоч роздратування навколо «кока-колонізації» мало і позитивний бік (ходили чутки, що компанія збирається встановити свій неоновий логотип на Ейфелевій вежі), його підґрунтя було доволі серйозним. Грубість американської культури, від фільмів до напоїв, та егоїзм й імперіалістичні амбіції, які ховалися за присутністю США у Європі, не ставили під сумнів європейці ані лівого, ані правого політичного табору. Радянський Союз, можливо, і становив нагальну загрозу для Європи, однак підступним довгостроковим викликом була саме Америка. Цей погляд здобув велику кількість прихильників після початку війни в Кореї, коли США почали наполягати на переозброєнні західних німців. Тепер комуністи могли поєднати свої напади на «колишніх нацистів» у Бонні із закидами, що Америка підтримує «фашистський реваншизм». З націоналістичної ворожості до «англо-американців», заохочуваної під час окупації, але стишеної після звільнення, здули пил і знову взяли на озброєння в Італії, Франції, Бельгії, а також у самій Німеччині — зокрема Брехт та інші східнонімецькі письменники.
Сталін спробував скористатися з цього притлумлюваного, але поширеного страху війни й недовіри до всього американського через європейські еліти, заснувавши міжнародний Рух за мир. З 1949 року до смерті Сталіна «Мир» був центром радянської культурної стратегії. Рух за мир започаткували в польському Вроцлаві в серпні 1948 року на «Світовому конгресі інтелектуалів». Після зустрічі у Вроцлаві були проведені перші «Мирні конгреси», які більш-менш синхронно відбулися в Парижі, Празі та Нью-Йорку у квітні 1949 року. Рухом за мир як прототипною «фасадною» організацією на позір керували видатні науковці й інтелектуали на кшталт Фредеріка Жоліо-Кюрі; але комуністи контролювали його різноманітні комітети, а його діяльність тісно координувалась із Комінформом (власне періодичне видання Комінформу, яке виходило друком у Бухаресті, перейменували на «За тривалий мир, за народну демократію»).
Сам по собі Рух за мир був цілком успішним. Відозва, поширена в Стокгольмі в березні 1950 року від імені «Постійного комітету Світового конгресу партизанів миру», зібрала багато мільйонів підписів у Західній Європі (на додачу до десятків мільйонів підписів, зібраних на території Радянського блоку). Насправді в збиранні цих підписів і полягала основна діяльність Руху, особливо у Франції, де він мав найбільшу підтримку. Але інші підставні організації під парасолькою Руху за мир також просували ключову тезу, що Радянський Союз був на боці миру, тоді як американці (і їхні друзі в Кореї, Югославії та в урядах країн Західної Європи) — на боці війни. У своїй статті для New Yorker, написаній з Парижа, Жанет Фленнер вражено зазначала: «Наразі комуністична пропаганда у Франції досягла найбільш колосального за весь час успіху, особливо серед не-комуністів».
Комуністи ставилися до таких масових рухів суто по-споживацьки: Рух за мир був тільки інструментом радянської політики. Саме тому він у 1951 році раптом порушив тему «мирного співіснування», наслідуючи зміну в міжнародній стратегії Сталіна. Не публічно комуністи, особливо Східного блоку, відчували хіба що презирство до ілюзій «попутників»[143]. Під час організованих візитів до народних демократій, прихильників Руху за мир (здебільшого з Франції, Італії та Індії) урочисто вшановували й вітали їхню підтримку; але за їхніми спинами з них глузували, називаючи «недотепами», новим поколінням ленінських «корисних ідіотів».
142
Очевидно, маємо відсилку до «підривного» статусу Гданська в міжвоєнний період. У результаті Версальських домовленостей його не передали Польщі, і він отримав статус вільного міста під мандатом Ліги Націй, при цьому більшість населення становили німці. У 1933 році Нацистська партія, зігравши на почуттях місцевої німецької спільноти, перемогла на місцевих виборах. Місто стало осередком нацистського впливу, а в 1939 році Гітлер використав статус міста як підставу до вторгнення в Польщу, вимагаючи повернути Гданськ Німеччині. — Прим. наук. ред.
143
«Попутник» (рос. «Попутчик») — радянський політичний жаргон, стосується людини, яка співчуває організації чи партії, можливо, співпрацює з ними, але не має формального членства. — Прим. пер.