Після війни. Історія Європи від 1945 року

Крім цього, з’явився новий культ загиблих — «мучеників» з боку переможців у нещодавній Громадянській війні. Іспанська церква влаштовувала незліченні церемонії вшанування та молебні на тисячах місць пам’яті, присвячених жертвам антирелігійного республіканізму. Розсудлива суміш релігії, світської влади та вшанування перемоги підсилювала монополію церковної влади в царині пам’яті й духовності. Оскільки Франко потребував католицизму навіть більше, ніж церква потребувала Франко (а як би ще він зміг утримати слабкі зв’язки післявоєнної Іспанії з міжнародною спільнотою та «Заходом»?), то, по суті, надав церкві необмежені повноваження щодо відтворення в сучасній Іспанії духу «Хрестових походів», який сповідував ancien régime[153].

В інших країнах Західної Європи Католицька церква мала рахуватися з конкурентними й ворожими претензіями на народну прихильність; але навіть у Нідерландах католицькі ієрархи почувалися досить упевнено, щоб відлучити від церкви тих громадян, які голосували за її опонентів з лейбористських партій на перших післявоєнних виборах. Навіть у 1956 році, за два роки до того, як смерть Пія ХІІ позначила кінець старого ладу, сім із десяти італійців регулярно щонеділі відвідували Службу Божу. Так само як і у Фландрії, в Італії церква була особливо популярна серед монархістів, жінок та літніх людей, які становили переважну більшість усього населення. Стаття 7 італійської Конституції, ухваленої в березні 1947 року, розсудливо затвердила умови конкордату 1929 року між церквою та Муссоліні: католицька влада зберігала вплив на освіту й наглядові повноваження в усьому, що стосувалося шлюбу та моралі. На настійну вимогу Тольятті за закон неохоче проголосувала навіть Комуністична партія, хоча це не завадило Ватикану оголосити анафему тим італійцям, які наступного року проголосували за ІКП.

У Франції католицька влада та її політичні прихильники почувалися досить впевнено, щоб вимагати особливих освітніх привілеїв у guerre scolaire[154], яка була почасти відлунням церковно-державного протистояння у 80-х роках ХІХ століття. Основним яблуком розбрату було старе питання про державне фінансування католицьких шкіл — вимога не нова, однак вдало обрана. Оскільки завзяття, яке підживлювало антицерковні рухи ХІХ століття і у Франції, і в Італії, і в Німеччині, здебільшого вивітрилося або ж трансформувалося в нові ідеологічні конфлікти, саме вартість і якість освіти для дітей були одним із небагатьох питань, які могли одержати підтримку навіть найбільш непостійних парафіян.