Після війни життя змінилося напрочуд мало.
Девід Лодж
«Свої молоді роки я провів у фабричних містечках та їхніх околицях, поміж цегли, сажі, димарів та брукованих вулиць. На короткі відстані ми їздили трамваями, а на довгі — потягами. Для кожної страви ми купляли свіжі продукти — не тому, що мали такий витончений смак, а тому, що не мали холодильника (харчі, які псувалися повільніше, зберігали в льосі). Щоранку моя мати прокидалася в дрижаках і розпалювала грубу. Вода з крана текла тільки однієї температури — крижана. Ми тримали зв’язок через пошту, а новини дізнавалися переважно з газет (хоча були доволі сучасні, бо мали радіо завбільшки з комод). У моїх перших класних кімнатах стояли череваті буржуйки та подвійні парти з чорнильницями, у які ми вмочали наші пера. Ми, хлопці, носили короткі штанці аж до церемонії communion solennelle[146], яку проходили у дванадцятирічному віці. І так далі. Але то був не Богом забутий закапелок Карпат, то була післявоєнна Західна Європа, де доба “післявоєння” розтягнулася на майже двадцять років»[147].
Цей опис промислової Валлонії 50-х років ХХ століття, відтворений бельгійським автором Люком Санте, міг би стосуватися більшої частини тодішньої Західної Європи. Автор цих рядків, який після війни зростав у лондонському районі Патні, пригадує, як частенько навідувався до безрадісної крамнички ласощів, де зморшкувата літня власниця із докором повідомляла йому, що «продає льодяники маленьким хлопцям, як він, ще від Золотого ювілею Королеви», тобто з 1887 року: звичайно, вона мала на увазі Вікторію — ту саму Королеву[148]. У місцевому продуктовому магазині Sainsbury[149] підлога була всипана тирсою, а працювали там жилаві чоловіки в смугастих сорочках та жваві дівчата в накрохмалених фартухах і шапочках. Це виглядало точнісінько як на пожовклих чорно-білих світлинах, розвішаних на стінах і зроблених у 1870-х роках, коли магазин уперше відчинив свої двері.
За багатьма головними ознаками щоденне життя першого десятиліття після Другої світової війни було дуже знайомим людям, що жили за пів століття до того. У ті роки дев’ять десятих британських потреб у паливі, 82% потреб Бельгії й інших країн новоствореної Європейської спільноти у вугіллі та сталі все ще задовольняли вугіллям. Частково через повсюдні вугільні вогнища Лондон, місто трамваїв і причалів, час від часу оповивав вогкий туман, такий знайомий за зображеннями цього промислового міста в пізньовікторіанську добу. У британських фільмах тих років відображено виразно едвардіанську атмосферу[150] — чи то в суспільному тлі (наприклад, «Хлопець з родини Віслоу» 1948 року), чи то за тональністю, що відповідала добі. У стрічці «Чоловік у білому костюмі» (1951 року) тогочасний Манчестер зображено як місто ХІХ століття зі всіма визначальними рисами (вантажні візки, які тягнули вручну, житлові будинки, суспільні стосунки); і директори, і голови профспілок однаково ставляться до підприємницького дилетантства як до моральної чесноти, хай як це позначається на результатах виробництва. Три мільйони британських чоловіків та жінок щотижня ходили до сертифікованих танцювальних залів, а лише в Гаддерсфілді, невеликому містечку в графстві Йоркшир, на початку 1950-х років діяло сімдесят клубів для робітників (хоча обидва види суспільного дозвілля втрачали популярність серед молоді).
вернуться
146
Урочисте причастя (фр.) — Прим. пер.
вернуться
147
Luc Sante, The Factory of Facts (1998), p. 27.
вернуться
148
Посилатися на вікторіанську добу полюбляла не лише вона. Тодішній прем’єр-міністр Вінстон Черчилль часто нагадував слухачам, що брав участь в останньому кавалерійському штурмі британської армії — у суданському Омдурмані — у вересні 1898 року.
вернуться
149
Друга найбільша мережа супермаркетів у Великій Британії. Заснована в 1869 році. — Прим. пер.
вернуться
150
Едвардіанська епоха історії Британії — період правління Короля Едуарда VII з 1901 по 1910 рік. Часом так позначають також період до Першої світової війни. — Прим. пер.
