Після війни. Історія Європи від 1945 року

У центрі антифашистської риторики, якою послуговувалась офіційна лівиця, перебувала звичайна бінарна опозиція політичної належності: ми — ті, ким не є вони. Вони (фашисти, нацисти, франкісти, націоналісти) — праві, ми — ліві. Вони — реакційні, ми — прогресивні. Вони за Війну, ми за Мир. Вони — сили Зла, ми — на боці Добра. Як сказав Клаус Манн у Парижі в 1935 році, хай чим був фашизм, ми — його протилежність, і ми проти нього. Оскільки більшість супротивників антифашистів підкреслено визначали свою політику як насамперед антикомуністичну (у цьому частково полягала привабливість нацистів для консервативних еліт у воєнний час у таких далеких одна від одної країнах, як Данія та Румунія), ця охайна симетрія в полеміці працювала передусім на користь комуністів. Філокомунізм, або принаймні анти-антикомунізм, був логічною сутністю антифашизму[135].

Звичайно, Радянський Союз був дуже зацікавлений у тому, щоб у післявоєнні роки привернути увагу до свого антифашистського характеру, особливо після того, як місце його ворога замість Німеччини посіли США. Антифашистську риторику тепер спрямували проти Америки, яку спершу звинувачували в захисті фашистів-реваншистів, а потім, розширивши закиди, і саму називали загрозою протофашизму. Ця комуністична тактика була особливо ефективна з огляду на поширений і щирий страх власне фашистського реваншу в Європі або ж щонайменше хвилі неофашистських симпатій, які відродяться з попелу.

«Антифашизм», під яким, зокрема, мали на увазі опір і союзництво, також пов’язували з позитивним образом Радянського Союзу під час війни, який він ще подекуди зберігав, зі щирою симпатією, яку чимало західних європейців відчували до героїчних переможців Курської і Сталінградської битв. Як у характерній запальній манері стверджувала у своїх мемуарах Сімона де Бовуар, «наша дружба із СРСР була беззастережною: жертви російського народу довели, що його очільники втілювали його бажання». За Едґаром Мореном, Сталінград відкинув усі сумніви, усю критику. Цим настроям також підігравало те, що Париж звільняли Західні союзники, чиї прогріхи в пам’яті місцевого населення здавалися більшими.

Але джерела інтелектуальної русофілії цим не обмежувалися. Важливо пам’ятати про те, що відбувалося лише на кілька кілометрів східніше. Західне інтелектуальне захоплення комунізмом мало тенденцію бути найсильнішим не в часи «гуляш-комунізму» чи «соціалізму з людським обличчям», а радше в часи найбільших звірств режиму: у 1935–1939 та 1944–1956 роках. Письменники, професори, митці, вчителі й журналісти часто захоплювалися Сталіним не всупереч його провинам, а завдяки ним. Саме тоді, коли він винищував людей у промислових масштабах, коли показові процеси оприявнювали всю найбільш гротескну моторошність радянського комунізму, чоловіки і жінки, які були для Сталіна в недосяжності, найдужче захоплювалися цією людиною та його культом. Саме абсурдно велика прірва між риторикою й реальністю зробила її такою невідпорною для прихильних чоловіків і жінок у їхніх пошуках Причини[136].