Після війни. Історія Європи від 1945 року

ККС зрештою відкрив офіси в тридцяти п’яти країнах по всьому світу, але фокус їхньої уваги перебував у Європі, а в Європі — на Франції, Італії та Німеччині. Його метою було об’єднувати, заряджати й мобілізувати інтелектуалів та науковців на боротьбу з комунізмом, передусім шляхом видання й розповсюдження культурних видань: Encounter — у Британії, Preuves — у Франції, Tempo Presente — в Італії та Der Monat — у Німеччині. Жодне з цих видань так і не сягнуло великої аудиторії; найуспішніше з них, Encounter, у 1958 році виходило накладом у 16 тисяч примірників; того самого року Preuves мав лише 3 тисячі підписників. Їхній зміст майже незмінно був на висоті, у них дописували найкращі письменники післявоєнних десятиліть, завдяки чому вони обіймали ключову нішу — особливо у Франції, де Preuves був єдиним ліберальним, антикомуністичним майданчиком у культурному середовищі, де переважали нейтралістичні, пацифістські, «попутні» або відверто комуністичні видання.

Конгрес і значну частину його діяльності публічно підтримувала Фундація Форда, а негласно підстраховувало ЦРУ, що залишалося таємницею майже для всіх його членів і вболівальників, аж доки не відкрилося через багато років. Наслідки того, що уряд США таємно підтримував антикомуністичні культурні осередки в Європі, напевно, були не такі серйозні, як може видатися сьогодні. У час, коли комуністичні й «фасадні» видання та культурні продукти будь-якого штибу таємно фінансувала Москва, американська підтримка точно не могла б присоромити деяких авторів ККС. Артур Кестлер, Реймон Арон чи Іґнаціо Сілоне не потребували офіційного американського заохочення, щоб обстоювати жорстку позицію щодо комунізму; так само немає і свідчень про те, що вони колись пом’якшували чи цензурували власні критичні погляди стосовно самих Штатів, щоб догодити спонсорам у Вашингтоні.

США були незнайомі з культурними війнами такого типу. Радянський Союз заснував «Товариство культурних зв’язків із зарубіжними країнами» в 1925 році; французи, німці та італійці активно просували закордонну «культурну дипломатію» ще до 1914 року. Американці почали фінансувати таку діяльність лише перед Другою світовою, і тільки в 1946 році, після заснування Програми Фулбрайта, стали серйозними гравцями в цій царині. До осені 1947 року американські культурні й освітні проєкти в Європі були спрямовані на «демократичну переорієнтацію»; тільки тоді антикомунізм став першочерговою стратегічною метою.

До 1950 року Інформаційна агенція США загалом перебрала на себе опіку над американськими культурними обмінами й інформаційними програмами в Європі. Разом із Відділом інформаційних послуг окупаційної адміністрації США в Західній Німеччині та Австрії (який повністю контролював усі ЗМІ й культурні осередки американських зон у цих країнах) Агенція відтепер могла значно впливати на західноєвропейське культурне життя. У 1953 році, на піку «холодної війни», американські закордонні культурні програми (за винятком таємних джерел підтримки й приватних фундацій) мали штат із 13 тисяч осіб та бюджет у 129 мільйонів доларів, більша частина якого йшла на боротьбу за серця й уми інтелектуальних еліт Західної Європи.