Після війни. Історія Європи від 1945 року

Цей страх послужити антирадянським інтересам не був чимось новим. Але до початку 1950-х років він став головним розрахунком у європейських інтелектуальних дебатах, передусім у Франції. Навіть після того, як східноєвропейські показові процеси зрештою змусили Еммануеля Муньє й інших з його кола Esprit дистанціюватися від Французької комуністичної партії, вони ретельно спростовували будь-який натяк на те, що перетворилися на «антикомуністів» або, гірше того, що вони припинили бути «антиамериканістами». Анти-антикомунізм ставав політичною і культурною самоціллю.

Отже, з одного боку європейського культурного розлому перебували комуністи та їхні прихильники й апологети — прогресисти й «антифашисти». З іншого боку — набагато чисельніший (поза межами Радянського блоку), але також виразно різношерстий табір антикомуністів. Оскільки належність до антикомуністів позначала діапазон від троцькістів до неофашистів, критики СРСР часто опинялися на одному майданчику і на одній демонстрації з тими, чия політика в усіх інших питаннях була для них неприйнятна. Такі «грішні» альянси стали улюбленим об’єктом радянської полеміки, й інколи ліберальних критиків комунізму було важко вмовити публічно заявити про свою позицію, оскільки вони боялися кинути на себе тінь реакціонізму. Як пояснював Артур Кестлер перед великою аудиторією в Карнеґі-холі в Нью-Йорку в 1948 році, «буває, що люди мають рацію з неправильних причин, нічого з цим не вдієш… Страх опинитися в поганій компанії — це не вияв політичної чистоти; це вияв недостатньої впевненості в собі».

У перше повоєнне десятиліття по-справжньому реакційні інтелектуали були рідкісними птахами. Навіть такі особи, як Жак Лоран чи Роже Нім’є у Франції, що безсоромно позиціонували себе як представників правиці, отримували деяке задоволення від визнання безнадійності свого становища, створюючи вигляд певної необогемної ностальгії за дискредитованим минулим та хизуючись своєю політичною недоречністю як орденом за заслуги. Поки лівиця була на коні і їй підігравала Історія, нове покоління правої інтелігенції демонстративно пишалося своєю поразкою, перетворюючи щирий декаданс та навколосмертний соліпсизм[138] міжвоєнних письменників на кшталт П’єра Дріє ла Рошелля й Ернста Юнґера на суспільну моду — випередивши в такий спосіб «старомодних молодиків»[139] тетчерівської Британії.

Численнішими, принаймні у Франції та Британії, були інтелектуальні консерватори, які за тридцять років мало змінилися у своїй відразі до комунізму. В обох країнах, так само як і в Італії, активні інтелектуали-католики відіграли визначну роль в антикомуністичних дискусіях. Івлін Во та Ґрем Ґрін прийшли на зміну Гілеру Беллоку та Ґілберту Честертону в ту нішу англійського культурного простору, яка була призначена для обдарованих і гострих на язик католицьких традиціоналістів. Однак там, де англійські консерватори нарікали на беззмістовність сучасного життя або й узагалі самоусувалися з нього, французькі католики, як-от Франсуа Моріак, цілком природно встрявали в полемічні перепалки з політичною лівицею.