Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож ліберальні інтелектуали, чи то континентальних переконань, як-от Арон чи Луїджі Ейнауді, чи то британського штибу, як-от Ісая Берлін, завжди почувалися набагато комфортніше щодо нав’язаного їм історією зв’язку з Америкою, ніж більшість консерваторів. Як це не дивно, те саме стосувалося і соціальних демократів. Частково це пояснювалося ще свіжими спогадами про Франкліна Делано Рузвельта, а багато американських дипломатів і політиків, з якими в ті роки мали справу європейці, були представниками «нового курсу», що спонукав державу до активної ролі в економічній та соціальній політиці, тоді як їхні політичні прихильності тяжіли до лівоцентристських.

Але це також було прямим наслідком американської політики. Американська федерація праці — Конгрес виробничих спілок, американська розвідка й Державний департамент вважали помірковані соціально-демократичні та робітничі партії, що спиралися на профспілки, найкращою перепоною для просування комунізму, особливо у Франції та Бельгії (в Італії, де політична конфігурація була іншою, вони покладали надії та вливали левову частку своїх коштів у християнських демократів). До середини 1947 року певності в тому, що ця ставка правильна, не було. Однак після того, як весною того року комуністичні партії опинилися поза урядами Франції, Бельгії та Італії, а особливо після Празького перевороту в лютому 1948 року, шляхи західноєвропейських соціалістів і комуністів розійшлися. Криваві сутички між профспілками комуністів і соціалістів, а також між страйкарями під проводом комуністів та державними військами, які діяли за наказом міністрів-соціалістів, разом із новинами зі Східної Європи про арешти й ув’язнення соціалістів перетворили багатьох західних соціал-демократів на переконаних ворогів Радянського блоку та вдячних отримувачів таємно розданої американської готівки.

Від соціалістів на кшталт Леона Блюма у Франції чи Курта Шумахера в Німеччині «холодна війна» вимагала певних політичних рішень, знайомих принаймні в одному аспекті: вони знали комуністів давніших часів і прожили достатньо довго, щоб зберегти гіркі спогади про братовбивчі війни темних часів до появи Народних фронтів. Молодше покоління такої втіхи не мало. Альбер Камю, який дуже недовго був членом Комуністичної партії в Алжирі в 1930-х роках, після війни, як і багато його сучасників, непохитно вірив у коаліцію Опору, що складалася з комуністів, соціалістів та радикальних реформаторів будь-якого ґатунку. «Антикомунізм, — писав він в Алжирі в березні 1944 року, — це початок диктатури».