Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Вони повернули до Великого Будинку. Дік знову зиркнув на годинника.
— Часу ще досить, — запевнив він гостя. — Я дуже радий, що ти побачив цих річників. А знаєш, чого той німець вистояв? Бо мусив. А ти мав батькові гроші, тобі не страшно було й упасти. Ну, і я розумію, що в тебе жижки свербіли повештатись по світі, але головний твій мінус полягав у тому, що ти мав чим ту сверблячку втамувати.
— Он там у мене рибні стави, — сказав Форест, кивнувши головою кудись праворуч, за бузок. — Там ти, коли схочеш, зможеш навудити скільки завгодно пстругів, окунів і навіть сомів. Я, бач, великий жмикрут. Люблю, щоб у мене все працювало. Може, людям справді треба восьмигодинного робочого дня, але вода у мене працює двадцять чотири години на добу. Ставки мої йдуть низкою, і в кожному інакша риба. Але вода починає працювати ще високо в горах. Зрошує кільканадцять полопин, тоді збігає з гір, дорогою очищаючись, як сльоза, і виробляючи електрику для освітлення цілого маєтку і для половини моторів. Потім обводнює рівнинні луки, протікає через рибні ставки, а далі зрошує цілі милі, засіяні люцерною. І далебі, якби вона далі не попадала вже в долину Сакраменто, я б її ще й з дренажних труб виціджував, аби знову щось нею зросити.
— А ти часом віршів про воду не пишеш? — засміявся Грейм. — Мені траплялось бачити вогнепоклонців, але во-допоклонців ще ні, оце ти перший. Якби хоч ти жив у пустелі, а то ж у такій водяній землі — даруй мені цей незграбний каламбур, — і тим часом…
Грейм так і не докінчив думки. Бо з правого боку, десь ізблизька, почувся цокіт кованих копит, наче по бетону, потім щось гучно шубовснуло у воду і знявся жіночий сміх та крик — спершу веселий, а за мить переляканий. У воді щось борсалось і хлюпалось, немов потопала якась здоровезна тварина. Дік пригнув голову і звернув коня просто крізь бузок. Грейм на Альтадені подався за ним. Вони вихопились у яскраве сонце, на вільніш простір між деревами, і Греймові відкрилось видовище, несподіванішого за яке він ще зроду не бачив.
Посеред обсадженого деревами простору був чотирикутний бетоновий басейн. Через ближчий його кінець, що правив за водозбіг, на всю широчину переливалася блискучою дюймовою плівкою вода. Бічні стінки були прямовисні, а дальший берег рубчастим схилом підіймався з води до рівної площинки. На тій площинці, знетямлений панічним страхом і розпачем, підскакував ковбой у штанях з ведмежого хутра, раз по раз безглуздо вигукуючи «О боже!
О боже!» то аж тонким, то аж хрипким від хвилювання голосом. Навпроти нього, по той бік басейну, позвішувавши ноги до води, сиділи три скуті жахом німфи у купальних костюмах.
А в басейні, в центрі всієї картини, сторчма у воді, великий ясно-гнідий кінь, мокрий, атласно-лиснючий, махав у повітрі передніми копитами. Мелькали, блискаючи на сонці, здоровезні підкови, а на спині в коня, чіпляючись за нього і сповзаючи вниз, сиділа якась біла постать, що в першу мить видалася Греймові прекрасним юнаком. Аж як огир поринув і знову вигрібся на поверхню, шалено мелючи ногами, Грейм збагнув, що то жінка сидить на ньому — білошкіра жінка в купальному костюмі з білою шовку, що облипав її тіло, мов різьблене з мармуру одіння статуї. І спина в жінки була неначе мармурова, тільки що грали на ній під шовком тонкі й пружні м'язи, бо вона силкувалася втримати голову над водою. Її стрункі руки зарились у довгу намоклу гриву, білі круглі коліна сприсали з мокрих, слизьких, як атлас, коневих пліч, бо й там під шкірою бігали могутні м'язи, а пальці білих ніг марно впиналися в гладенькі боки, шукаючи опори в ребрах.
За одну хвильку, чи то за півхвильки Грейм охопив очима ту запаморочливу сцену, збагнув, що чудовне біле створіння на спині у коня — то жінка, і відчув, яка вона невеличка й тендітна попри всі її героїчні зусилля. Вона нагадала йому дрезденську порцелянову фігурку, малесеньку легеньку, що якоюсь безглуздою химерною нагодою порала на спину велетенської тварини, зіпхнутої в глибоку воду. Така дрібна була вона проти громадшца-огиря, що здавалася карлицею чи крихітною феєю з чарівничої країни.
Коли вона припадала головою до могутньої, дугою вигнутої шиї, розпатлані, мокрі золотаво-каштанові коси наче переплутувалися з чорною гривою. Але найдужчо вразило Грейма обличчя жінки. Воно було якесь ніби хлоп’яче — і воднораз жіноче; поважне — і воднораз веселе; видно, жінка знаходила втіху в самій небезпеці. То було лице білої жінки, сучасної американки; і все ж воно видалося Греймові наскрізь поганським. Бо й таку жінку, і таку сцену не часто можна патрапити в двадцятому сторіччі. Вони були наче вихоплені просто з античної давнини. Або ж з малюнків Максфілда Періша[105] до казок «Тисячі й однієї ночі». Здавалось, наче ось-ось із збурених глибин виринуть джини або з синього неба злетять рятувати чарівничі принци в золоті, верхи на крилатих зміях.
105
Максфілд Періш (1870–1966) — американський художник.