Твори в 4-х томах. Том 2

Мекомбер узяв штуцер, і Вілсон сказав:.

— Держіться позад мене, ярдів на п'ять праворуч, і робіть усе, як я скажу.

Потім він заговорив по-суахілі до двох зброєносців, що були похмурі, аж далі нікуди.

— Ходімо, — мовиїї він зрештою.

— Чи не можна попити води? — спитав Мекомбер.

Вілсон щось сказав старшому віком зброєносцеві, що мав при поясі баклагу, і той відчепив її, відкрутив накривку й подав Мекомберові, котрий, узявши баклагу в руки, подумав, якою вона здається важкою і який шорсткий, грубий на дотик її повстяний чохол. Він підніс баклагу до рота й позирнув перед себе на високу траву та далі — на дерева з розлогими верхівками. Звідти повівав легенький вітрець, і трава ледь помітно колихалась. Мекомбер глянув на зброєносця і побачив, що той боїться так само, як і він.

А в траві, ярдів за тридцять від них, розплатавшись на землі, лежав той великий лев. Вуха в нього були прищулені, і лише довгий хвіст із темною китицею на кінці раз у раз нечутно сіпався. Він причаївся там, тільки-но дістався до того захистку, і його нудило від наскрізної рани в ситому череві й дедалі знесилювала така сама рана в легенях, від якої за кожним віддихом паща сповнялася кривавою піною. Боки його були гарячі й лисніли від поту, коло маленьких дірочок, пробитих у рудій шкурі суцільними кулями, вже насідало мушви, а його великі жовті очі, звужені від ненависті, незворушно дивилися вперед і тільки ледь поблимували щоразу, як віддих завдавав йому болю, та ще пазурі впиналися в м'яку висушену сонцем землю. Усе в ньому— біль, млість, ненависть, рештки, сили — зосередилось у рішучій напрузі до наступного стрибка. До нього долинали голоси людей, і він вичікував, усім єством наготувавшися кинутись на щіх, як тільки вони зайдуть у траву. Коли він почув їхні голоси, хвіст його перестав сіпатись і неначе закляк, а коли вони ступили перший крок у траві, він хрипло рикнув і стрибнув.

Старий зброєносець, Конгоні, йшов попереду, не спускаючи з ока кривавого сліду; Вілсон, тримаючи напоготові свій великий штуцер, пильнував кожний порух у траві; другий зброєносець також видивлявся вперед і прислухавсь, а Мекомбер ні на крок не одставав од Вілсона, стискаючи в руках зведену гвинтівку, — і коли вони зайшли в ту трав'яну зарость, Мекомбер почув здавлений кров'ю хриплий рик і побачив, як із шелестом розсунулась трава. В наступну мить він усвідомив, що тікає, пойнятий панічним жахом, стрімголов тікає геть від тієї трави, чимдуж тікає до струмка. Він почув лунке «ба-бах!» Вілсонового штуцера, тоді друге оглушливе «ба-бах!» і, обернувшись, побачив лева: вигляд у нього був страхітливий, немов йому знесло півголови, і він повз до Вілсона від краю трав'яної зарості, а той червонолиций чоловік клацнув затвором своєї куцої незграбної рушниці, пильно прицілився, і, коли з дула вдарило ще одне гримке «ба-бах!», важке й жовте левове тіло спинилось і завмерло, лиш величезна спотворена голова шарпнулася вперед, — і тоді Мекомбер, стоячи сам на видноті, куди він забіг перед тим, стоячи отак із зарядженою гвинтівкою в руках, під зневажливими поглядами двох чорних та одного білого, зрозумів, що лев мертвий. Він підійшов до Вілсона — самий його зріст був неначе прикрий докір, — і Вілсон подивився на нього й спитав: