Твори в 4-х томах. Том 2

— Як це?

— Нехай він знесиліє, а тоді вже будемо його переслідувати.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Розкішний лев, хай йому чорт, — весело сказав Вілсон. — От тільки схованку вибрав кепську.

— Чому кепську?

— Не видно його там, поки не підійдеш близько.

— А-а, — сказав Мекомбер.

— Ну, ходім, — сказав Вілсон. — Мемсаїб хай зостанеться тут, у машині. Поглянемо, куди веде кривавий слід.

— Зостанься тут, Марго, — обернувся Мекомбер до дружини. В роті у нього пересохло, говорити було важко.

— Чому? — спитала вона.

— Вілсон так сказав.

— Ми підемо подивимось, — пояснив Вілсон. — А ви залиштеся тут. Звідси ще й краще все побачите.

— Хай так.

Вілсон заговорив до шофера по-суахілі. Той кивнув головою і відповів:

— Гаразд, бвана.

Вони спустилися крутим схилом, переступаючи і обминаючи камені, перейшли струмок, а далі, чіпляючись за оголене коріння, вибралися на другий берег і пішли понад ним, аж поки натрапили на те місце, де біг лев, коли Мекомбер вистрілив перший раз. Там, на низенькій траві, видніли темні плями крові— зброєносці показали на них довгими стеблинами, — і вели ті плями просто за прибережні дерева.

— Що робитимем? — спитав Мекомбер.

— Вибирати нема з чого, — відказав Вілсон. — Машину сюди не переправити. Берег надто крутий. Нехай лев. трохи обважніє, а тоді ми з вами підемо його шукати.

— А що, як підпалити траву?

— Така зелена не займеться.

— А нагоничів послати не можна?

Вілсон зміряв його поглядом.

— Звісно, що можна, — сказав він. — Та це вже трохи скидатиметься на вбивство. Ми ж знаємо, що лев поранений. Можна гонити непоціленого лева, той ітиме геть від галасу, а поранений завжди нападає. Його не побачиш, поки не наскочиш на йього. Він припаде до землі десь у такому місці, що там, здається, й зайцеві не сховатися. Не дуже приємно посилати людей на такий ризик. Неминуче когось покалічить.

— А зброєнос!ці?

— Ну, ці підуть з вами. Це їхнє шаурі [72]. Вони ж підписали угоду. Одначе вигляд у них зовсім не веселий, правда?

— Я не хочу туди йти, — сказав Мекомбер. Ці слова вихопились у нього, ще не встиг він і подумати.

— Та й я не хочу, — безтурботно відказав Вілсон. — Але іншої ради нема.

Тоді, немов про щось згадавши, він глянув на Мекомбера і раптом помітив, як той тремтить і який жалісний у нього вираз обличчя.

— Вам, звісно, зовсім не обов'язково туди йти, — сказав він. — Адже на це мене і найнято. Тим-то я коштую так дорого.

— Ви хочете сказати, що підете самі? А чом би не покинути його там?

Роберт Вілсон, цілковито заклопотаний левом та ситуацією, що виникла через нього, зовсім не думав про Мекомбера й хіба тільки помітив, що той ніби наполоханий. А тепер він почував себе так, неначе помилився дверима в готелі й побачив щось соромітне.

— А це ж як?

— Ну, покинути — і край.