Василь Стус: життя як творчість

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл (зернова проблема в нас вічна, як „отченаш“), а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.

Складається враження, що господар нашої країни — великий міщанин, якого продукують з усіх верств — від робітника до академіка. Верх деградації ж — наша т. зв. інтелігенція, яку, правда, рятують од повної ганьби посмертні німби замучених, зацькованих, закатованих типу Маяковських, Довженків, Пастернаків, Чаренців, Заболоцьких, Вертових, Курбасів, Мейєрхольдів. Візьміть історію нашого письменства. Майже вся класика соціалістичного реалізму складається з жертв.

Візьмімо українську літературу. Еллан (Блакитний), Вишня, Головко, Сосюра, Кулик, Тичина, Слісаренко, Куліш, Курбас, Косинка, Рильський, Йогансен, Петрицький, Плужник, Яновський, Бажан, Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Поліщук, Семенко і т. д., — хто з них не був „запеклим націоналістом“, хто з них безбідно прожив своє життя? Для годиться маємо постійний штат щасливих оманливих сонць, заповнений нині дмитерками різних градацій, їм дають премії — державні і республіканські, їх почитують, але не читають.

Назовіть хоч одного значнішого українського літератора, якому б наші завжди безгрішні пастирі не відпускали гріхів, — одним разом з головою, другим — з досмертною епітимією в модерній келії, третім — з великими моральними муками.

Назовіть хоча б одного більшого російського письменника! Згадайте Маяковського, Пастернака, Шолохова, Платонова, Зощенка, Еренбурга, Паустовського, Кольцова, Олешу, Бабеля, Мартинова, Мандельштама, Заболоцького, Ахматову — хто з них насолоджувався найбільшою в світі свободою?

Хто, скажімо, окрім завжди згідного тов. Міщанина повірив недавньому процесові над Синявським і Даніелем[595]? „Чесна“ критика (Єрьомін, А. Васильєв, Кедріна) наводить майже одні і ті ж цитати з їхніх „фашистських“ творів, роблячи це так погано, що аж пальці знати. Як відомо, „весь радянський народ“ одностайно засудив „перевертышей“. Але чому не одержав права захисту Якобсон? Чому не виступив ніхто з видатніших письменників? Чому людину можна судити за художній твір? Чому, одностайно погоджуючись із філологічними висновками правосуддя, „весь радянський народ“ змушений сприймати це все на віру (а може, прочитавши самі твори „фашистів“, людина зробила б свій власний висновок: вона б „одностайніше“ підтримала вирок суду або ж втратила таку одностайність)? Чому можна судити твори, піддаючи їх довічному тюремному ув'язненню в спецфондах і т. ін.? Їх судили за наклепи на радянську дійсність. Хоч слово „наклеп“ в умовах радянської дійсности втрачає свої точні характеристики: Н. Коржавін, передхоплюючи на десятиліття рішення 20 з'їзду партії, писав „наклеп“ на Сталіна; те, що казав В. І. Ленін про Сталіна, в 30-х роках було наклепом, за Хрущова стало правдою, чим стало тепер — ще не вирішено (немає вказівки). „Геніальні марксистсько-ленінські положення“ Хрущова, схвалені всім радянським народом, стали сьогодні антимарксистськими. Слово „наклеп“ вивітрилось, воно стало таким же „слизьким“, як класичний термін „ворог народу“. Ніхто не повірить цитатам, витягненим, як карти, коли грають у „відьму“[596]. Чи не нагадує це все відомі з середньовіччя судилища над „чаклунками“? Всі одностайно вірять у страх, у підтверджену віками рабську мораль — „твоя хата скраю…“, „мовчи та диш“, „мовчи, глуха, — менше гріха“, „їж пиріг з грибами…“ — це найточніша підвалина нашої етики.