Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Тітка взяла під пахву пакунки й велично пішла до дверей.

— Не суди мене, Стасику, — сказала напівобертаючись. — І вибач мою злорічність.

— Усе гаразд, тьотю, — тепло мовив Станіслав. — Дякую, що ви є.

— Е, з того, що я є чи мене нема, в світі нічого не зміниться, — сказала тітка Марія і рішуче відчинила двері. — Ще одне. Коли вони почують од мене запах, скажи, це ти мене вгощав.

— Таж я справді вас пригощав, — мовив Станіслав.

— Звісно, — відгукнулася тітка, — але з моєї спонуки…

Вона пішла, а йому стало сумно. Тітчиного чоловіка Павла він знати також не міг; вони жили до війни у Харкові, де Павло читав курс історії філософії у Харківському університеті. Після його арешту тітка не тільки вистоювала у велетенських чергах, щоб передати передачу; здається, це було на Холодній горі, але й обписувала всі інстанції, за що була заарештована також і пройшла всі кола пекла. Її катували, але вини своєї не визнала. Приїхала до сестер лишень у 1954 році й відразу ж почала розшуковувати своїх дітей, яких нібито забрали в дитячий притулок, як нащадків ворогів режиму. Їздила в Київ, Харків та Москву, їздила в Казахстан, куди її дітей начебто завезли, але ніяких їхніх слідів не знайшла — вони впали у воду буття ніби два камінчики, оті хлопчик Анатолій і дівчинка Світланка. Від них залишилася тільки одна фотокартка, так само, як і від батька їхнього Павла, які зберегла не хто, а та ж таки тітка Настуся, про яку Марія так немилосердно відгукувалась. Отже, й діти її, і Павло мали змогу ночами в цьому домі зіслизати з тих фотокарток і приходити до тітки Марії у сни. Це значило, що вони могли жити в цьому домі чітко видимими привидами; зрештою, сама тітка Марія признавалася йому раніш, що бачить їх такими, якими зафіксовано на фотокартці: хлопчик та дівчинка у матросках, а чоловік у сорочці, підперезаній паском, та в чоботях. Марія була жінка мужня й героїчна, отже, здолала всі кола пекла, і то було чудо, що вона повернулась, але саме це її і зламало. Тобто не стало опірної сили, особливо після того, як не вдалося розшукати дітей, — почала прагнути забуття. Але ні розуму, ні вражаючої сили логіки не втратила, хоч була, як сама призналася, злорічна. Можливо, через цю злорічність і жилося їй так важко, бо ані упокорення, ні прощення ця жінка не знала — Станіслав вірив, що вона справді могла б зарізати чи задушити того відставного кагебіста, що залицявся до тітки Віри (де він її здибав, коли тітки живуть таким замкнутим життям?), але не вірив, що могла повіситися, — надто сильний це був характер. Пенсію діставала малу і віддавала її майже всю тітці Настуні на харч, отож сестри ніяк не могли збагнути, з чого часом випиває. У цій слабкості сприяв Марії він, Станіслав, бо таємно присилав їй на головпошту, до запитання, невеликі суми — чинилося це цілком таємно. Сама тітка про це ані заїкалась (як і в цій щойно відбутій розмові), бо, пройшовши концтабори, навчилася конспірації, а в домі жила нишпорка не менш управна, як вона конспіраторка, — тітка Броня. Чи не для неї тітка облудно запитала: чи це не Настуся оповіла Станіславові, що вона випиває? Адже десь поруч могло приклеїтися Бронине вухо, яке було всюдисуще і невикривне. Тітка Броня вміла ходити безшумно, притому пересувалася з неймовірною швидкістю, але, щось вивідавши, ніколи не робила з того секрету, а розпатякувала почуте, — саме завдяки тітці Броні та її винюхуванню між сестрами й виникало найбільше колотнеч. Броня від того мала своє, не зовсім збагненне, але цілком нешляхетне задоволення, хоч ніколи позверх не виказане — на її лиці було накладено щільну косметичну маску, майже таку, як у міма. Броню сестри ненавиділи найбільше, але вона в домі була конечністю, як таємна поліція у будь-якій державі. За свій ґандж діставала безліч прикростей: її упосліджували, били, обділяли за столом, чинили щодо неї капості, наприклад, наливали в постіль сечі, а тоді знущалися, що вона слабка на втори і примушували постіль прати в усіх на очах. Але Броня все це терпіла і від власної лихої пристрасті стоїчно не відступалась, отже, була так само нещасна, як і всі інші. До речі, косметикою, яку тітка Броня нестримно любила, наділяв її він, Станіслав. Виходило, що саме він потурав слабкостям та ґанджам сестер, своїх тіточок, але так уже в цьому домі склалося — тут усе відбувалось за чітко встановленим ритуалом. Отже, він сам був певною мірою винуватий у пристрастях, що спалахували в домі, знав це і розумів, як і те, що без пристрастей дім був не дім, а притулок гаснучих істот — пристрасті по-своєму оживляли сестер і давали їм змогу більш-менш повнокровно жити. Ось чому потурав їм і не відчував од того вини.