Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Сидів у тиші, яка настала після того, як тітка Настуся спустилась униз по рипливих сходах; потім устав, розчинив вікно, щоб вивітрити дим, що його вони накадили з тіткою, — побачив під вікном розлите море жасмину, і очі його знову зупинилися на горбі, де росла акація і березовий гайок і де так само розливався білий цвіт. Під горбом текла не видна звідсіля ріка, і все це стало болюче знайоме та єдино неповторне. Знову сів на стільця, заплющився, і йому явився з темені, як у вірші Лесі Українки (прочитав його випадково й уразився), «суворий Дант, вигнанець флорентійський», той, що знайшов свої пісні «в містичнім темнім лісі серед хаосу дивовижних марищ». Станіслав так виразно побачив його, з суворим, орлиним профілем, з міцно стиснутими вустами — один із тих, хто не належав собі, а лишень тому «хаосу дивовижних марищ», щоб із хаосу витворити «квітки барвисті вічні» свого мистецтва. І, виявляється, цей суворий геній був настільки слабкий та вразливий, що несподівано і неймовірно вразився усмішкою вродливої Беатріче Портінарі, отже, і йому, тому, що творив величаві безсмертні картини, теж треба було усмішки істоти, яка, крім швидкоплинної вроди, нічим не відзначалася, тобто була чимось цілком пересічним, а може, й по-дівочому дурненькою. «Чому це так?» — спитав сам себе Станіслав. Чим же він, геній той, так уразився, побачивши її лиш тричі: «Що раз колись до нього усміхнулась, а в другий раз пройшла, не глянувши на нього, а в третій раз на неї він дивився, коли вона в труні лежала нерухома»? Чому вона «була для нього наче сонце, що світло, радощі й життя дає, не знаючи, кому дає ті дари»? Чому він не забув її «ні в темряві понурій, ні при хатньому багатті привітному, ні на землі, ні в пеклі, ані в раю він не забув своєї Беатріче»? Чи тільки за її елементарну, тлінну і змінну, мов вітер, вродливість? Була в тому якась непояснима метафізика, таємниця наповнення творчою енергією, джерелом якої й може стати щось тлінне, досяжне, плитке, земне, що живе в короткому часі, але позначене красою, суперечне вічному, розумному й великому, бо невічне, нерозумне і невелике — таїна слабкості й ненадійності, що породжує велич і силу, і він, Станіслав, так добре це розуміє. Бо чи мав би і він ту силу, яка надихає, тримає в світі, примушує до безконечної великої праці, до самозабуття, яке кладеться для того, щоб відтворити велику гармонію звуків, так само короткочасних і ненадійних, які вмирають тільки виникши, а водночас тримають на собі печать вічності, коли б не пізнав і своєї Беатріче? І знову дивився на суворий з орлиним профілем й тонкими стисненими вустами образ Данте, а побіч «убогу постать», «немов тремтяча тінь, мов сон зомлілої людини невиразна», без вінця, без ореолу, з лицем, укритим покривалом, «немов густим туманом». Хто вона? Не вславлена, не намальована, яка не була провідною зорею і не мала власного імені. «Се жінка Дантова, — прошепотів Станіслав. — Другого ймення від неї не зосталось, так, мов зроду вона не мала власного імення». — «Вона, як вірна тінь, пішла за тим, хто був проводарем „Італії нещасній“. Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, вона йому багаття розпалила серед чужої хати. І не раз його рука, шукаючи опори, спиралась на її плече».