Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Знову почулися по дерев’яних сходах кроки — це, певно, йшла тітка Марія. Стрепенувся, відганяючи від себе навадження, — треба бути готовим до чергової фази ритуалу зустрічі з тіточками. Марія тихенько постукала, а коли відгукнувся, бічком прослизнула до кімнати.
— Не заваджу тобі? — спитала лукавенько, сідаючи на стільця, на якому нещодавно сиділа тітка Настуся.
— О ні! — мовив Станіслав. — Радий вас бачити, тітко Маріє.
— Не знаю, чи так уже радий, — сказала тітка Марія, все ще лукаво всміхаючись, при цьому її обличчя ще більше розплилося, — а що ми тебе раді бачити, зокрема я — це напевне. Бо ми що — кодло старих бабів, які поміж себе гризуться, але які одна без одної жити не можуть; ти ж людина з великого світу.
— Великий світ, тьотю, — сказав Станіслав, — це така ж облуда, як і малий.
— Ну, не скажи, — відгукнулася тітка. — Коли б той великий світ тебе не вабив, не покинув би цього дому і в той світ би не пішов.
— Це правда, — засміявся Станіслав. — Але я вже казав тітці Настусі, що без цього дому, саду і без вас я був би як висушений гарбуз.
— Може, й так, — сказала тітка Марія. — Людина цінує те, чого не має.
— Я ж це маю? — звів він брови.
— Маєш як сентимент, а не власний світ.
Тітка Марія була розумна, здається, наймудріша з усіх тіточок, її логіка бувала парадоксальна, але завжди виважена. Однак прийшла вона не для того, щоб вести інтелектуальні балачки, а щоб дістати подарунка, недаремно і в неї по-особливому блищали очі.
— Знаєте, що я вам привіз? — таємниче спитав, лукаво й собі всміхаючись.
— А що? — не втримала спокійного тону тітка Марія.
Він поліз до своєї сумки і витяг згортка. Подав його тітці, і та без церемоній розірвала паперову обгортку.
— Чоботи! — тонко зойкнула вона. — Але звідки ти довідався, Стасику, що в мене немає чобіт? Господи, а я ж тільки й ламаю голову, щоб додуматись, як би мені ці чоботи купити, бо мої вже цілком, ну цілком розвалені.
— Телепатичне ояснення, тьотю, — сказав Станіслав.
— Правду кажеш? — подивилася на нього тітка. — Коли признатися чесно, я телепатичні хвилі тобі посилала. Отак сяду й думаю: коли б Стасик здогадався. Нє, це тобі хтось із тіток сказав…
— Ніхто мені нічого не казав, — засміявся Станіслав. — Просто подумав, що це найбільше вам підійде.
— Ти мене ощасливив, — сказала тітка. — А звідки знаєш мій номер?
— Ваші розміри в мене записані на окремому листку, — відповів Станіслав, — багато знати не треба.
— Тоді я з твого дозволу приміряю, можна?
— Не можна, а треба.
Тітка скинула капці і взула спершу один, а тоді й другий чобіт. Перейшла кімнатою, її розплиле обличчя цвіло.
— Як улиті, — сказала. — Ні, ти в нас просто чудо, що б ми без тебе робили? Перегризли б одна одній горлянки, та й по всьому.
Станіслав знову порився в сумці і витяг пляшку горілки. Тітка спохмурніла.
— Це вже тобі Настя сказала? — спитала підозріло. — Вже напатякала?
— Але ж, тьотю, — мовив Станіслав. — Із тіткою Настусею я говорив десять хвилин тому, а пляшку привіз із собою.
— І це правда, — мовила Марія. — Ти їм нічого про цю пляшку не кажи, бо загризуть… А може, ми її зараз і роздушимо? За чоботи. Маєш чарку?
— Чарка в мене дорожня, розкладна, — повів Станіслав. — Але вип’ємо з моєї пляшки — ця ваша!
— Замиємо чоботи, — ентузіастично сказала тітка Марія. — Бо це, здається, єдине, про що я мріяла останнім часом.
Станіслав відкоркував пляшку коньяку і налив у розкладну чарку. Тітка ковтнула напій одним духом.
— А воно нічо! — сказала. — Я, знаєш, до коньяку не дуже, мені ліпш горілочка. Звикла, коли вийшла з концетраку й була на поселенні; я там не до такого звикла. Ти мене, Стасику, не суди, бо життя мені так переламали ці чортові комуняки, так поламали! — В неї на очах виступили сльози. — Все забрали, все розтоптали, родину знищили, мене спаплющили, життя перевели. О, ти не знаєш, як це інтелігентній людині потрапити між брутальну босячню і не менш брутальних тюремників. Небагато про це розповідала, бо навіщо тобі душу травити. Не доведи Господь, щоб це повторилось! Як думаєш, може це повторитися?
— Не знаю, — сказав Станіслав. — На людей часом находить сказ самознищення.
— Мабуть, щоб не розплоджувалися надмірно, — мовила тітка. — Давай ще по одній!
Вони випили знову.