Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— У мене наставлено таємну службу, — засміявся Микола. — Ваша сусідка — племінниця моєї жінки.

У Станіслава здригнулося серце, він миттю пригадав жінку, що його вразила по приїзді, як і те, що так нагадувала юну Леоніду, — он як просто все розгадувалося.

— Сідай, Миколо! — похопився Станіслав. — Але не говори, Бога ради, про місцеву інтелігенцію, музикантів, що тільки й мріють… Ніхто нічого не мріє, і ні перед ким виступати я не збираюся. Вгадав?

— Точно! — засміявся Микола. — Але чи маєш моральне право упосліджувати рідне місто, виступаючи по всіх кутках світу, а не в нас?

— Це нормально, Миколо! — сказав Станіслав. — Ще в Біблії сказано: пророка на батьківщині нема. Можу навіть точно зацитувати: «По правді кажу вам: жаден пророк не буває приємний у вітчизні своїй» — Євангеліє від Луки, розділ такий-то, вірш — не пам’ятаю. Пророк чи митець — не має значення, але це закон, освячений іменем Ісуса Христа. Отже, в своєму місті я гість удома. Навіть читав повістину під такою назвою такого собі писаки, теж нашого земляка, якого за пророка, гадаю, тут не приймають також. Що кажеш?

— Нічого не кажу, — Микола благодушно всміхався. — Хіба те, що посол, як осел, — куди погнали, туди прийшов.

— А по-моєму, — сказала тітка Настуня, — тобі не годиться виявляти гординю.

— Хіба це гординя, тіточко? — спитав Станіслав. — По-моєму, це самоприниження.

— Самоунічиженіє паче гордині, — сказав Микола.

Станіслав пошукав світлих і тверезих очей тітки Віри. Вона дивилася на нього й чомусь печально всміхалася. Тітка Броня тримала біля грудей білого кота, її напомаджене лице виглядало, як холодна блазенська машкара

— Не слухай їх і роби як хоч! — гостро сказала тітка Марія, а очі на непорушному лиці тітки Броні стали раптом вузькі та хижі, зовсім такі самі, як і в її кота. Нагнулася до тітки Люді і щось сказала, та тоненько зойкнула.

— Згоджуйся, Славику, згоджуйся, — мовила трельно-переливним голосом тітка Ольга, до речі, вона єдина називала його Славиком, а не Стасиком, — але за умови, що для нас відведуть перший ряд.

Тітка Олена заплескала в долоні, і її оченята почали моргати, як у ляльки.

Зирнув у вікно: до скла притулилася розпущена гілочка жасмину, вітер похитував її, і вона наче викликала його надвір. Викликала в той сад, музику якого приїхав почути, і він би залюбки зараз туди рушив замість того, щоб вести цю не зовсім приємну розмову.

— А потому прийшли б до нас і зустрілися вужчим колом, — сказав Микола. — Концерт, коли хочеш, може бути в Зеленому театрі, на повітрі. Отже, що сказати послові, як ослові?

Микола любив сумнівні жарти. Станіслав подумав, що на той концерт могла б прийти і жінка із залитого тремким світлом саду, яка так роз’ятрила його серце, вона може також сидіти в першому ряду, для неї він би і грав. А потім познайомився б. Але чи треба це йому? Чи потрібно було Дантові знайомитися з Беатріче, хіба не досить тричі її побачити, та й то втретє на смертному одрі? Адже сама Беатріче не була цікава Дантові, і знайомства з нею він не праг, вона б тоді перестала бути таємничою і недосяжною, а отже, звабливою. Та й не саму Беатріче прославив поет, а своє про неї уявлення, свою за нею тугу, тугу за таємницею, яка доти прекрасна, поки не розкрита, адже кожне розкриття вбиває таємницю назавжди. Отже, у своєму ставленні до Беатріче Данте був мудрий: він цілком егоїстично набрався від неї енергії, а коли вона відцвіла, як квітка-одноденка, пожалів не її, а себе, бо вже ніколи від неї меду чи енергії не братиме. Бо коли б він із нею познайомився і ввійшов у стосунок, вона все одно б умерла як Беатріче, а перетворилася б у жінку Дантову — забуту тінь.