Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Отже, інтермедія в дійстві «Зустріч із тіточками» відбулась, і Станіслав мав повернутися до себе в кімнату; напевне знав, що тітка Ольга, якій надійшла черга брати індивідуального подарунка, вже, може, й нетерпеливиться. Але був трохи розтривожений своїми думками, як і тим, що виявилося: чудова незнайомка — Леонідина племінниця. Знав, що в Леоніди були сестри, навіть бачив їх і входив у балачки, але вони в нього тоді ніякого інтересу не викликали, отже, з пам’яті легко пропали, тож зараз не міг їх пригадати — якісь далекі тіні; пам’ятав тільки, що на Леоніду схожі вони анітрохи не були. І ось одна з них стала матір’ю дівчині, в якої риси — як літній вітер, і від якої не лише струмує непояснимий чар, але яка повторила красу своєї тітки, тієї, що вже давно і чар свій, і красу загубила.

Зайшов у сад, посидів в альтанці й випалив люльку, намагаючись уладнати свої почуття. І знову виринула в ньому ненаписана музика, яку прослуховував у собі з холодною увагою; ні, її треба буде, приїхавши додому, записати. Тут її не запише, бо немає для того умов, а там, у великому місті, вона може й згаснути. Отож сидів, помалу випускаючи дим, заціпенілий і завмерлий — давно вже не був такий наповнений. «Найкращі композитори — виконавці, — думав він, — і не дури себе, що не можеш творити музики. Вона вже твориться!» Прослухав пасаж, повторив його подумки. Тихо шелестіло під подихом леготу листя, цвіріньчали пташки, ластівки носилися від дому через сад — очевидячки, мали під стріхою гнізда; вийшов на стежку Бронин білий кіт, подивився на Станіслава з лінивим прижмуром і неквапно, велично й байдуже пішов далі — музикант не викликав у нього страху, та й інтересу. По-дитячому подумав, що Броня послала кота на звіди, зараз він до неї прийде, тітка візьме його на руки, прихилить вухо до писка, і кіт почне розповідати їй, що бачив і що робить отой їхній гість-прийда: він чомусь поглядає на сусідське обійстя, а там товчеться апетитна молодичка, така, що будь він людиною, не котом, байдуже повз неї не пройшов би. І цей ваш музика, скаже кіт, напевне поклав на неї око, хоч вона молодша за нього вдвічі — старий розпутний ваш небіж, їдко скаже на вухо своїй господині кіт, і від того на мертвому від кремів та мастил обличчі тітки Броні зовсім не оживуть, а тільки зімружаться по-рисячому чи по-котячому очі, а на вуста ляже задоволена всмішка.