Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Нє, цей коньяк непогана штука, — мотнула головою тітка. — А я його знаєш чого не люблю? Його начальство в концтаборах пило. Жлуктили коньяки, жерли ковбаси й булки, а ми здихали з голоду. І знаєш, що найстрашніше в тому пеклі? Це коли живеш у бабському кодлі, а чоловіки тільки тюремщики — падаль собача! Іронія долі, що, коли повернулася, знову мушу жити в баб’ячому кодлі, цього разу сестричок. А жінки, за природою своєю, мусять жити біля чоловіків, ось у чому секрет. У бабському кодлі вони псуються не уявляєш як! Казяться, дичавіють, стають брутальні, хижі, злорічні, підступні, як суки, і роблять одна одній неможливим життя. Ненавиджу бабське кодло! Давай по третій! І не суди свою нещасну тітку. Вона заслужила на співчуття, а не осуд, бо життя в неї бардак, переколочене і перетрощене.
Станіслав налив, вона й третю випила одним духом.
— Ні, коньяк — це бридь! Він нагадує мені тюремників і блощиць. Господи, як я їх ненавиділа! Дали б мені ножа і пустили до котрого, на шматочки порізала б, хоч раніше мухи образити не могла. Сестрички дорікають мені, що часом випиваю. Переслідують, речі мої перешуковують, як ті ж таки тюремщики. Кричать на мене і б’ють, коли почують од мене запах. Тільки й чую «дихни» та «дихни». Уже й лавровим листям зажовую, але у них нюх, як у собак. А знаєш, коли я випиваю? Коли Павло мій сниться і дітки мої бідолашні. Я ж бо не відреклась, як Іуда, від Павла, а та сучка Настя від свого Максима відреклась. Відреклась, і Бог її покарав. Мене теж покарав, але я думаю, що то не Бог мене покарав, а диявол. Бо той, що сидів у кремлі, був його чорт. Оце вони мене й покарали, і знівечили, і мою людську гідність розтоптали, і в таку нікчему перетворили, що я тільки про чоботи мрію, бо не змогли взяти моєї душі. Уявляєш, про чоботи мрію! Ось як я опустилась! А прийде до мене у сон Павло, прийдуть дітки, і так мені їх жалко робиться, що вити хочеться. І я вию. Тихенько, в подушку, рву її зубами, а після того забуття потребую. Чого не випив?
Станіслав налив собі й випив.
— Ти їм про пляшку, що подарував, не кажи, — повторила тітка. — Знаєш, хто в нас найбільший шпійон і винюхайло? Бронька! Намаже собі хирю, виставить, як опудало, й нюшить! А Настя курить потайки, знаєш? Як чорт димить, бо душу йому продала. Олька з Лєнкою за своє шмаття гризуться, а Вірка про хахаля мечтає. Тут у нас була історія…
— Тітка Настя мені розповіла, — сказав Станіслав.
— Встигла, Іуда-чоловікопродавця! Я була б не проти — то її проблеми. Хоче глядіти старе мурло, хай глядить. А казала, що то за тип був? Відставний кагебіст, от хто! Нажлуктався, пес, людської крові, і це щоб хтось із нашого роду доглядав убійників та нищителів наших, це вже дозвольте! Я сказала, що ліпше повішуся, ніж таке допущу. Або піду й задушу його оцими руками, — вона простягла руки з покорченими від артриту пальцями. — Скажи, не мала я рації?
— В даному разі, цілком, — сказав Станіслав.
— Ще б пак! Одна лише Бронька, оце наше сімейне кагебе, вступилася за Вірку. Вона, бачте, була жінкою ахвіцера! Офіцера війська, а не цієї' людобойні, що далеко не одне і те ж.
— Ще вип’єте, тьотю? — спитав Станіслав.
— Більше трьох не п’ю. Ще ніхто мене не бачив у скотолежанні і «до положенія риз». Я не п’яниця, Стасику, але часом так нестерпно жаль стає моїх невинноубієнних, і так вони турбують у снах, що світ сірий і немилий стає. Отож коли-не-коли підігрію душу, — вона раптом легковажно Станіславові підморгнула. — Нічого їм про пляшку не кажи. А за чоботи дай тебе поцілую!
Підійшла в тих-таки чоботях і чмокнула його в лоба. Тоді роззулась, взуття ретельно склала, обгорнула папером і охайно перев’язала шворкою. Пляшку засунула в пазуху широкого халата, де, здається, була внутрішня кишеня — місце сховку освоєне; сестри, обшукуючи її речі, очевидно, й не підозрювали, що пляшку тітка Марія носить при собі.
— Не видай мого тайника, — сказала лукаво, і її лице знову розпливлось. — Життя, Стасику, — це війна. Безконечна й безнастанна війна, тільки невідомо за що. І не сатана править світом, а абсурд. А може, й сатана, і Бог — самі частки абсурду? Не богохульствую я, хлопчику? — вона подивилася примружено.
— Не знаю, — сказав Станіслав.
— Абсурд і хаос — це все одно. А Бог творить світ із хаосу. Отже, хаос первісніший від створеного світу, чи не так?
— Ви філософ, тьотю!
— Філософом був мій Павло — не я. Від нього й навчилася. Ні, скажи, хіба не найбільший абсурд, коли філософа, людину вищого розуму, нищить горилоподібний хам, у якого в голові дві звивини, та й ті залиті коньяком; коли горила упосліджує філософа, як найостаннішого раба, топче й перетворює в падло? Це Бог чинить чи Абсурд?