Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)
- Автор: Тинченко Ярослав Юрьевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-8201-26-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». Краткое содержание книги:
Біографічний довідник містить відомості більш як про тисячу генералів та старшин Армії Української Народної Республіки, а також командирів армійських з'єднань Армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського.
Наприкінці книги подається загальний список генералів та старшин Генерального штабу Армії Української Держави з докладними біографічними відомостями.
Видання містить багатий ілюстративний матеріал, зібраний в архівах України, Польщі, Росії та у приватних колекціях.
Книга розрахована на науковців, викладачів, студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України та її збройних сил.
З січня 1919 р. — начальник розвідчого відділу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР.
У лютому 1919 р. — начальник оперативного відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. У березні—травні 1919 р. — начальник штабу VIII коша Дієвої армії УНР. 3 16.05.1919 р. — начальник 8-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 11.06.1919 р. — начальник штабу цієї дивізії.
У листопаді 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з частинами яких навесні 1920 р. прибув до Польщі, де знову вступив до української армії.
З червня 1920 р. — начальник штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 23.11.1920 р. — помічник командира 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. 3 30.06.1921 р. — начальник штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР
З 1944 р. жив на еміграції у Західній Німеччині, був головою товариського суду Союзу українських вояків.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 78-425; ЦДАВОУ Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 83; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького імені полковника Богуна полку//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 20; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 215; Савченко В. Український рух у російських частинах//За Державність. — Каліш. — 1933. — Ч. 4 — С. 157; Некролог//Вісті братства бувших вояків УД У НА. — Мюнхен. — 1961. — Ч. 101.
(30.03.1891-?) — підполковник Армії УНР.
Рідний брат Анатолія Силіна. Народився у м. Старокостянтинів. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р. — командир українізованого Штурмового батальйону 12-ї піхотної дивізії. У 1920–1922 рр. — старшина 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 48.
(?—?) — український військовий діяч.
Адвокат з Полтави. Під час Першої світової війни був мобілізований. Потрапив до полону. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У 1917 р. був головою української громади в офіцерському таборі Ган-Мюнден. Ініціатор українізації цього табору та створення з полонених вояків-українців двох Українських (Синьожупанних) дивізій. У січні—квітні 1918 р. — старший для зв'язку між синьожупанниками та німецькою владою. Станом на 12.12.1918 р. — голова Військово-судової управи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. до 09.07.1919 р. — військовий міністр УНР.
Сирошенко Григорій (посередині), фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
З 1920 р. жив у Радянській Україні. Застрелився у Полтаві за незясованих обставин.
Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938; Омельченко Т.Мса спогади про Синіх//За Державність. — Варшава — 1937. -Ч. 7. — С. 57–67; Киркиченко Ю. До історії українського військового судівництва//За Державність. — Варшава. — 1936. — № 6. — С. 65–76.
(?—1920?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 09.02.1918 р. — старшина 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир 2-ї сотні 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Один із керівників протигетьманського повстання: у листопаді—грудні 1918 р. очолював т. зв. Повстанську селянську армію Лівобережжя у Лубнах. Активний діяч партії соціалістів-самостійників. З 29.04.1919 р. та станом на 16.08.1919 р. — командир Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. У цьому полку також служив молодший брат Петра Сича — хорунжий Ілько Сич (колишній старшина 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії). З 06.12.1919 р. — командир збірної сотні морської піхоти у складі Збірного пішого полку Київської дивізії Дієвої армії УНР У січні 1920 р. захворів на тиф, разом з братом намагався дістатись на Полтавщину. За деякими свідченнями по дорозі були схоплені червоними та розстріляні.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 195–201; Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. -Ч. 2. — С. 3–5.
(1888—?) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Брунівка Проскурівського повіту Подільської губернії. На військову службу вступив у 1909 р. Останнє звання у російській армії — капітан.
В українській армії з 1917 р. Станом на 01.02.1922 р. — командир 2-го куреня Окремої бригади кордонної охорони УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 923 — С 1–6.
(02.08.1868 — після 1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Закінчив реальне училище, Московсь ке піхотне юнкерське училище (1889), служив у 150-му піхотному Таманському полку (Коб рин). Згодом закінчив 2 класи Миколаївської академії Генерального штабу за 1-м розрядом, але без зарахування до корпусу Генерального штабу. Служив молодшим офіцером, командиром роти та з 05.06.1909 р. командиром батальйону Київського піхотного юнкерського училища. З 26.05.1910 р. — полковник. Командував батальйоном Київського училища до 1917 р. У 1917 р. — командир 304-го піхотного Новгород-Сіверського полку, бригади, в. о. командира 187-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.
Сігарів Василь, фото 1916 року (з приватної колекції)
З 23.03.1918 р. — лектор Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 12.01.1919 р. — помічник начальника учбового відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР. З 19.04.1919 р. приватно жив у Камянці-Подільському. З 31.05.1920 р. — т. в. о. коменданта Києва. З 19.06.1920 р. — помічник командира 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу особового складу Генерального штабу УНР. З 12.04.1921 р. — начальник управи комплектування військ Генерального штабу УНР. З 11.05.1921 р. — т. в. о. начальника 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР.
З 1922 р. жив на еміграції у Брест-Литовську. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. - ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С. 6, 9-10; Спр. 169. — С. 100–113, 127–128, 132–133; Список полковников 1914. — СП6 — 1914. — С. 610.
(23.08.1870-27.07.1952) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Києві, походив з родини статського радника. Закінчив 3-тю Київську гімназію. 15.10.1888 р. вступив однорічником 2-го розряду до 131-го піхотного Тираспольського полку. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1892), вийшов підпоручиком до 16-го піхотного Ладозького полку, у складі якого на чолі 16-ї роти вирушив на Першу світову війну. 16.08.—18.10.1914 р. — т. в. о. командира 4-го батальйону. 06.11.1914 р. був контужений, а 07.11.1914 р. — поранений. 02.01.1915 р. — вдругепоранений. 15.05.1915 р. — повернувся зі шпиталю, був призначений на посаду начальника господарчої частини полку та підвищений до звання підполковника. З 27.09.1916 р. — полковник. З 27.03.1917 р. — командир 266-го піхотного Пореченського полку. З 03.05.1917 р. — командир 6-го запасного піхотного полку. З 03.08.1917 р. — помічник командира 36-ї запасної бригади.
25.11.1917 р. українізував 6-й запасний піхотний полк, перейменував його на 2-й український запасний. 26.03.1918 р. розформував 2-й український запасний полк. 01.04.1918 р. прийняв командування 3-м Гайдамацьким полком Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 02.04.1918 р. за сумісництвом — начальник Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, що звільняла Донецький басейн від більшовицьких військ. З 02.06.1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 10.07.1918 р. — командир 31-го (згодом — 23-го) пішого Черкаського полку Армії Української Держави. 20.01.1919 р. був призначений заступником голови Військово-санітарної місії у справах українців-військовополонених у Європі. З 02.02.1919 р. у складі місії перебував у Відні, з 25.02.1919 р. — представник Українського Червоного Хреста та комісії у справах військовополонених в Угорщині. З 02.12.1920 р. — офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині.