Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Болісні сумніви такого роду день і ніч гризли змучену капеланову душу, обмежену хирною тілесною оболонкою. Чи існує якась одна істинна віра і чи є загробне життя? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки, і чим займався господь у безкрайньому океані вічності, перш ніж створити світ? Навіщо було ставити застережний знак на Каїновому чолі, якщо на світі тоді не існувало інших людей, від яких його треба було застерегти? Чи були дочки в Адама і Єви? Такі й подібні, великі та складні питання буття тривожили його невідступно. Однак найважливішим з усіх було для нього питання зичливості та гречності. До сьомого поту бився капелан в лещатах сумнівів, неспроможний ні розв’язати, ні відкинути як нерозв’язні корінні проблеми буття. Він постійно перебував у стані розпачу і ніколи не втрачав надії.
— А вас часом не навідує відчуття, — повагавшися, запитав він Йоссар’яна, який сидів у його наметі, тримаючи в руках пляшечку теплої кока-коли — єдине, чим міг утішити його капелан, — що ви перебуваєте в ситуації, яку вже колись переживали, хоча добре знаєте, що перебуваєте в ній уперше? — Йоссар’ян неуважно кивнув, думаючи про щось своє, а капелан аж частіше задихав від солодкого передчуття: наближався момент, коли, поєднавши зусилля своєї волі з зусиллям волі Йоссар’яна, він розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, за якою ховаються таємниці буття. — А зараз у вас такого відчуття немає?
Йоссар’ян похитав головою й пояснив капеланові, що déjà vu виникає в людини через нетривале запізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі повинні реагувати на роздратування одночасно. Та капелан, власне, не слухав його. Він був розчарований, але не дуже повірив Йоссар’янові, бо вважав, що одержав віщий знак — таємне й загадкове знамення, про яке поки що не наважувався згадати уголос. Грізне знамення те говорило або про його богонатхненне прозріння, або про хворобливі галюцинації: він був або блаженний, або безумний. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Та не виключено, що існували ще й інші vus, про які він навіть не чував, і лиш одне з них могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливе навіть таке: ніщо з тих подій, які він вважав реальними, насправді не мало місця, то всього лиш аберація пам’яті, а не реальне переживання, і насправді капелан навіть ніколи й не думав, нібито раніш бачив те, про що думає зараз, а просто якось він подумав, що бачив це, і його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це всього лиш ілюзія ілюзії, тобто він лише зараз уявив собі, буцімто колись бачив на дереві, що росте на цвинтарі, живого голого чоловіка.
Капелан уже давно усвідомив, що він не дуже пасує до своїх обов’язків, і частенько питав себе, а чи краще йому жилося і служилось би, коли б він став рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником? У нього не було справжніх друзів. До того, як познайомився з Йоссар’яном, він не почувався вільно з жодною людиною в полку, та й із Йоссар’яном йому було нелегко: від нього можна було щомиті чекати ще якоїсь дикої витівки проти начальства, кожна з яких примушувала капелана завмирати від захвату й страху водночас. Проте капелан відчував себе в цілковитій безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі в товаристві Йоссар’яна й Данбара чи навіть Кристі й Макпростака. Він сидів з ними, і цього йому було цілком досить, бо, по-перше, сама собою вирішувалась проблема, де і з ким сидіти, а, по-друге, це рятувало його від небажаного спілкування з іншими офіцерами, які завжди з перебільшеною сердечністю вітали його, а потім весь час напружено чекали, коли ж він подасться геть. Од самої його присутності багатьом робилось ніяково. Всі начебто ставились до нього надзвичайно чемно, але ніхто не виявляв щирої сердечності; кожен був готовий з ним побалакати, і ні від кого не чув він теплого людського слова. Інша річ — Йоссар’ян та Данбар: от вони поводилися з ним цілком невимушено, і йому було з ними майже затишно. Вони навіть стали на його захист одного вечора, коли полковник Пескарт знову хотів був витурити його з офіцерського клубу. Йоссар’ян тоді так рішуче підвівся, готовий утрутитися, що Кристі злякався за нього й мимоволі загорлав: «Йоссар’яне!» Почувши це прізвище, полковник Пескарт весь пополотнів і, на загальний подив, у паніці позадкував та раптом зіткнувся з генералом Бидлом. Той бридливо відштовхнув його ліктем і тут же звелів, щоб полковник наказав капеланові відвідувати офіцерський клуб щовечора.