Пастка на дурнів

25. Капелан

Уже не вперше за останній час капелана мучили тяжкі роздуми: що ж воно діється на білому світі? Як це терпить бог? І як тут зберегти силу духу та переконання? Бути священиком-анабаптистом в армії США, навіть якщо і все гаразд, річ непроста: без твердої віри — це нестерпна мука.

Всілякі горлодери нагонили на капелана страх. Напористі хами, як-от полковник Пескарт, примушували його перебувати в постійному стані безпорадності й самотності. Куди б він не поткнувся, в армії його всюди мали за чужака. Мало того, що солдати й офіцери ставились до капелана зовсім не так, як до всіх інших солдатів та офіцерів, — навіть військові священики інших віросповідань виявляли один до одного куди більше приязні, аніж до нього. В світі, де успіх — єдине мірило доброчесності, йому судилось бути невдахою. Він з болем усвідомлював, що йому фатально бракує церковницького апломбу і того елементарного «savoir-faire»,[38] уміння жити, на які спиралося процвітання бізлічі його колег інших віросповідань чи із інших сект. Доля просто не приготувала його для успіху. Він вважав себе бридкою істотою, а єдине, про що мріяв од зорі до зорі,— це бути вдома, біля рідної дружини.

Насправді ж відкрите, бліде, тонке, немов вирізьблене з пісковика обличчя капелана було напрочуд гарним і цілком гармоніювало з його допитливим, чуйним, безхитрим розумом, вільним од будь-яких забобонів.

Хто зна, а може, він і справді є Вашінгтон Їрвінг? Може, то він ставив ім’я Вашінгтона Ірвінга під тими листами, про які не мав жодної гадки? Подібні провали пам’яті, як він знав, давно відомі медицині. І знав, що нічого не можна знати напевне, навіть того, що нічого не можна знати напевне. Капелан цілком виразно пам’ятав — чи просто в нього було враження, що він цілком виразно пам’ятав, — своє відчуття, ніби десь уже бачив Йоссар’яна раніше, коли вперше побачив його на шпитальній койці. Він пригадав, що мав таке ж тривожне відчуття через два тижні, коли Йоссар’ян зайшов до його намету й попрохав допомогти йому звільнитися від подальшої участі в бойових операціях. Але на той час, звичайно, капелан уже встиг познайомитися з Йоссар’яном і не де-небудь, а саме в тій химерній, неймовірній шпитальній палаті, всі пацієнти якої скидались на правопорушників, за винятком хіба що нещасного, сповитого від голови до п’ят у білі бинти й замурованого в гіпс вояка, котрого якось опівдні знайшли мертвим з термометром у роті. Але капеланові здавалося, що була ще одна зустріч, сповнена потаємного значення і куди важливіша, ніж при відвідинах шпиталю, — йому здавалося, що він зустрічався з Йоссар’яном у якусь вельми віддалену, майже небувалу, чи, сказати б, духовну епоху їхнього існування, і ще тоді зробив наперед те безнадійне визнання — те ж саме, що пробелькотів при зустрічі у своїм наметі: що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.