Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
— Міхількін! Міхількін! Мрець! Господи, помилуй нас!
На крик прибігли й сімнадцять чоловік, що сиділи в засідці, і жахнулися, побачивши в місячному сяйві привида, такий він був схожий на Міхількіна, бідолашного небіжчика.
А привид махав закривавленими ногами. Обличчя в нього було таке саме повне й кругле, як у Міхількіна, тільки мертво-бліде, синє, погрозливе, сточене хробаками.
Привид, все махаючи закривавленими ногами, звернувся до Спелле, що скімлив, лежачи горілиць на землі:
— Спелле, профосе Спелле! Ану прочумайся!
Та Спелле й не ворухнувся.
— Спелле, — знову крикнув привид, — профосе Спелле, отямся, бо потягну тебе в найглибшу пекельну пащу.
Спелле підвівся, волосся його від жаху стало дибом, і він зойкнув:
— Міхількіне, Міхількіне! Май милосердя до мене!
Тим часом надійшли городяни, та Спелле не бачив нічого, тільки ліхтарі, які йому здавалися очима диявола, про що він згодом розповідав сам.
— Спелле, — запитав привид, — чи готовий ти до смерті?
— Ні, — зойкнув профос, — ні, пане Міхількіне, я ще не приготувався і не хочу стати перед Богом з душею, чорною від гріхів.
— Ти впізнаєш мене? — запитав привид.
— Допоможи мені, Господи! — вигукнув Спелле. — Так, я впізнаю тебе. Ти привид Міхількіна, який безневинно вмер на своїй постелі після тортур, і ці дві криваві ноги — це ті самі, до яких я наказав привісити по п’ятдесят фунтів ваги. Ох, Міхількіне, прости мені! Це Пітер де Роозе спокусив мене на таке. Він дав мені п’ятдесят флоринів, щоб я вписав твоє ім’я до списку.
— Ти хочеш покаятися? — запитав привид.
— Так, мессіре, я хочу покаятись, усе розповісти, все спокутувати. Тільки проженіть, ради Бога, оцих чортів, що оточили мене і хочуть пожерти. Я все скажу. Заберіть ці вогненні очі! Я те ж саме вчинив і в Турне п’ятьом городянам, а також і в Брюгге — чотирьом. Я забув зараз, як їх звати, але пригадаю, коли ви цього забажаєте. В інших місцях я також грішив, сеньйоре, і з моєї вини шістдесят дев’ять невинних мучеників лежать у могилі. Міхількіне, королю були потрібні гроші. Так мені казали. Але й я без грошей не міг жити, то й мені дещо перепало. Вони закопані в Генті, в льоху у старої Гровельс, моєї справжньої матері. Я все сказав, усе! Благаю ласки й прощення! Заберіть чортів! Господи Боже, пресвята Маріє, Ісусе Христе, заступіться за мене! Заберіть пекельні вогні, а я все продам, усе віддам бідним і покаюсь.
Уленшпігель, побачивши, що натовп городян йому співчуває, скочив з воза, схопив Спелле за горло і хотів задушити.
Але втрутився священик.
— Пусти його, — сказав він, — хай краще його задушить катова мотузка, а не рука привида.
— А що ж ви хочете з ним зробити? — запитав Уленшпігель.
— Подамо на нього скаргу герцогові, і його повісять, — відповів священик. — Але хто ти такий? — запитав він.
— Я бідна фламандська лисичка, — відповів Уленшпігель, — в масці Міхількіна, мені пора вже сховатися в нірку, бо боюся іспанських мисливців.
Тим часом Пітер де Роозе втікав щодуху.
Спелле згодом був повішений, а його майно конфісковане.
І його отримав король.
Другого дня Уленшпігель ішов у Куртре берегом прозорої річки Ліс.
Ламме, стогнучи, ледве тягся за ним.
Уленшпігель сказав йому:
— Ти тюхтій з полив’яним носом. Чого плачеш за жінкою, що наставила тобі роги?
— Мій сину, — відповів Ламме, — вона завжди була мені вірна й любила мене, а як я любив її, боже милий! Але одного разу вона пішла в Брюгге, а вернулась — і ніби не та стала. З того часу, коли я просив її кохання, вона говорила: «Ми тепер повинні жити з тобою тільки як друзі». А я з сумом у серці казав: «Моя кохана, ми ж поєдналися з тобою перед Богом, чи не робив же я для тебе всього, що ти лиш бажала? Я ходив у куртці з чорного полотна і в бумазейній накидці, щоб мати змогу тебе одягати, всупереч королівському указу, в шовк і оксамит. Кохана, невже ти мене більше не любиш?» — «Я тебе люблю, — каже вона, — як велить Бог і його закони, як сказано у святих заповідях і церковних правилах. От чому тільки й буду тобі за цнотливу супутницю». — «Не потрібна мені твоя цнота, — відповідаю я, — мені потрібна ти, моя дружина». Вона похитала головою й промовила: «Я знаю, ти добрий. Ти досі був за кухаря, щоб тільки звільнити мене від куховарства. Ти прасував простирадла, сорочки, комірці, щоб я не брала в руки важкої праски. Ти прав нашу білизну, замітав і в кімнатах і на подвір’ї, щоб звільнити мене від цього клопоту. Тепер замість тебе все це робитиму я, але більше нічого не вимагай від мене, чоловіче». — «Мені то дарма, — відповів я, — я буду, як і перше, твоєю покоївкою, куховаркою, пралею, прасувальницею, вірним твоїм рабом, усім разом, але ти, моє серденько, не роз’єднуй того, що було цілим: наших сердець і нашого тіла, не розривай цих солодких зв’язків кохання, що нас так ніжно єднали». — «Так треба», — відповіла вона. «Ах, — вигукнув я, — то це ти в Брюгге надумала таку жорстокість?» Вона відповіла: «Я присягалася перед Господом і святими угодниками». — «Хто ж примусив тебе дати присягу не виконувати шлюбних обов’язків?» — вигукнув я. «Той, — сказала вона, — на кому благодать Господня, наклав на мене покуту». І відтоді вона перестала бути моєю, так наче стала вірною дружиною когось іншого. Я благав її, мучив, погрожував, плакав, переконував — усе надаремно. Якось увечері я вернувся з Бланкенберга, де мав отримати оренду за одну з моїх ферм, і бачу — в домі нікого. Ясна річ, їй, мабуть, набридли мої прохання, чи, може, остогидла моя зажура, мій сум, от вона і втекла. Де ж вона тепер?