Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Через Анджея я й познайомилася з Кшиштофом, який учився з ним в одному класі, але був на рік старший.
Треба віддати Кшиштофу належне — він був вродливий хлопчина. На зріст трохи вищий од мене, чорнявий, з лиця чисто тобі ангел: лагідні, широко розставлені блакитні очі, гарний овал обличчя, маленькі червоні вуста, причому верхня губа якоїсь незвичайної форми; мені важко сказати, в чому тут річ, але це помічала не тільки я. Ми вешталися втрьох або вчотирьох з Анджеєвою дівчиною, Іркою, познімавши з рукавів шкільні емблеми, ходили в кіно, в маленьку темну кав’ярню пити каву й вино, на прогулянки. Одного разу на вечірці в тьоті Мілі, коли її не було вдома, ми поцілувались. Анджей замкнув нас у темній кімнаті на кару за те, що ми не хотіли поцілуватися при всіх. Я стала біля вікна й дивилась на освітлені вітрини по той бік вулиці та на людей, що входили до магазинів. Мене розбирала злість, я вся тремтіла, хотілося плакати, і водночас я відчувала, що за мить Кшиштоф підійде до мене, пам’ятала, що зовсім близько, за яких два кроки, стоїть широка й зручна тахта тьоті Мілі, і, попри все те, думала про деякі інтимні деталі. Але Кшиштоф стояв біля дверей і лаявся з ними, я чула, як він називав їх кретинами, вся компанія заливалася сміхом, а голосніше за всіх реготав Анджей, що випив три чарки вина. Та невдовзі вернулася з міста тітка, і Анджею довелося випустити нас, але спершу ми все-таки мусили поцілуватись. Ми поцілувалися в дверях, похапцем і невміло.
Батьки Кшиштофа до війни мали якусь фабрику, в сорок п’ятому році її в них відібрали, але грошенята в них, видно, ще були, бо жили вони в трикімнатній квартирі, а недавно купили в Сверкові дачу, щоб після ремонту проводити там відпустку й вільні кімнати винаймати дачникам. Сверків дуже мальовничо розкинувся на березі невеликої річки, навколо пагорби й ліси. До нього година їзди автобусом. В будень у Сверкові панує сонна тиша, з автобуса висідають лише робітники і розходяться по домівках, але в неділю туди приїздять тисячі людей.
Купаються, ловлять рибу, напинають намети або ночують у пансіонатах та в селян. На літо з’їжджаються дачники, але їх небагато, Сверків не модний, бо він зовсім близько від міста, тут немає ніяких особливих розваг, ані стадіону, ані басейну. Під час окупації туди їздили по гриби, а наприкінці війни мама хотіла тікати до Сверкова від бомбардувань, але росіяни вступили в наше місто так швидко, що ми навіть не встигли спакувати валізку й рюкзак. У всякому разі, в мене з часів окупації залишились про Сверків дуже приємні спогади, бо щоразу, коли ми вибирались туди по гриби, мама робила бутерброди з сиром, пекла пиріг і наливала в пляшки каву з молоком.
Ми ходили по лісі, купались у неглибокій, прозорій мов кришталь воді, я грала в м’яча на луці, повітря було таке чисте, духмяне, ані разу не було ні дощу, ні грози. Я зі смаком уминала все, що мама виймала з рюкзака й давала мені. Вертаючись, ми йшли кілометрів зо три до залізничної станції, бо автобуса тоді не було. Мама й тато тримали мене за руки, я куняла, йдучи, а в поїзді вже міцно засинала, і потім батькам доводилося нести мене на руках.
Одного ранку Кшиштоф сказав, що коли-небудь запросить нас, мене й Анджея, у Сверків на неділю, а може, навіть і на всі канікули, і в мене раптом так якось чудно тьохнуло серце, я ніби відчула солодкий смак тих часів, коли була маленькою дівчинкою, щасливою й безпечною під захистом батьків, хоч то були такі жахливі роки.
Я сказала вдома, що Кшиштоф, можливо, на канікули запросить мене з Анджеєм на дачу у Сверків, на те мій тато заявив (мої батьки не були знайомі з батьками Кшиштофа, але чули про них), що вони мерзенні, пихаті буржуї і з ними краще зовсім не знатися. А втім, цей батьків виступ був короткий і безпорадний, взагалі такі сцени — мама називала їх «татове соло» — за моєї пам’яті траплялися рідко й дуже швидко кінчались, бо тато відступав перед маминими аргументами й виходив з кімнати, визнаючи цим свою поразку. Але не про те річ. Так от, наприкінці квітня, після великодня — пам’ятаю, були ще великодні канікули, — Кшиштоф запросив мене, Анджея та його дівчину, Ірку, у Сверків. Власне, до кінця так і не було зрозуміло, чи у Сверкові будуть і Кшиштофові батьки, чи тільки служниця, що часто їздила туди й порядкувала в хаті та в садку. Своїм я сказала, що нас запрошують батьки Кшиштофа, ми гуртом підемо гуляти до лісу, разом пообідаємо, — словом, чого тільки не наплела, аби лиш умовити моїх стареньких. Тато почав заперечувати, але, як і завжди, не дуже рішуче. І вийшов з кімнати зі словами: «Робіть, як знаєте», — це означало, що вирішувати повинні ми самі, мама та я. Але все ледве не зірвалось: мама помітила, як я поклала в сумку купальник, і чомусь подумала, що я збираюся купатись у крижаній весняній воді. Я стала пояснювати, що в купальнику не тільки купаються, а й загоряють, але це не переконало маму, мені довелось заприсягтися, що купатись я не буду. Купальник, ясна річ, лишився в шафі.