Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Найкраще в мене — уста, і це не тільки моя думка. Я чула це значно раніше, ніж змогла оцінити сама. «Погляньте, які в неї гарненькі губки! Крисю, скажи: «Мамуся»!
Скажи: «Киця»! О, з неї буде добра штучка!» Трохи згодом, коли в нашій сім’ї з’явилася Стеня, підросла й почала говорити, виявилося, що в неї губки ще кращі, ніж у мене, але то вже інша тема. Стеня молодша за мене на дев’ять років. Отож мої уста: як же ж мені важко їх описати, хоч я зараз дивлюсь на них, розтуляю, вимовляю слова «кохана» або «коханий» і зблизька розглядаю себе в дзеркало. Смішно, звичайно, так викривлятись, — але хіба тільки я це роблю? Моя сестра, ще зовсім дитина, теж починає вже вправлятися в цьому; одного разу я підгледіла, як вона стояла перед дзеркалом і говорила сама до себе: «І взагалі мені байдужісінько…» Декотрі з моїх подруг досі поводяться так, наче ввесь час грають якусь роль. Отже, мої уста: величенькі, але не надто великі.
Повні, гарно окреслені, кутики закінчуються тонкою гострою лінією, що спершу опускається, а потім загинається вгору. Я вже давно помітила, яку велику роль відіграють ці кутики у виявленні моїх почуттів; вони підкреслюють те, що промовляють очі й повіки, але можуть сказати і щось зовсім інше, ніж очі, щось таке, чого очі сказати не хочуть. Можуть також мовчати, і тоді говорять тільки очі. Можуть говорити правду або неправду; можуть виражати те, що я думаю, або приховувати мої думки; можуть натякати — мені є що сказати, але я цього не скажу або скажу іншим разом, пізніше. А можуть зробити так, що ніхто нічого не дізнається про мої почуття, думки й наміри, бо лице моє буде замкнене на замок, мов двері.
Тепер про зуби: на жаль, я запізно збагнула, яка їхня роль у грі всього обличчя, а що зуби в мене завжди були не дуже-то міцні, я, хоч мама раз у раз мені нагадувала про це, трохи їх занедбала, і тепер один зуб з лівого боку, на видному місці, дуже негарний, з пломбою, і скоро на нього доведеться надіти коронку. Торік я переживала справжню трагедію через цю дрібну ваду, але потім звикла й навчилась її приховувати, як, зрештою, й інші.
Щоки, підборіддя, вуха (ліве трошки більш відстовбурчене, але це майже непомітно) — «в нормі», як кажуть лікарі.
В усякому разі, не завдають мені жодних прикрощів.
Шия теж. Плечі модні, вузькі й похилі. Взагалі, як каже моя мама, статура в мене жіноча, нічого спільного з так званою «прасувальною дошкою», тобто фігурою без грудей і стегон. Проте це не значить, що в мене надмірно розвинений бюст. Був навіть час, коли я, спершу налякана тим, що в мене почало рости щось таке, впала в іншу крайність — стала непокоїтися, що мій бюст ніколи не досягне нормального розміру. Тепер груди в мене досить повні і, здається, гарні, та й взагалі я вже жінка, але про це потім. Я часто розглядаю своє тіло в дзеркало у ванній і знаю його досконало. Мені відома кожна, навіть найменша вада на шкірі. Наприклад, під лівою груддю в мене бородавка завбільшки як горошина. Такі самі були в мене колись на пальцях рук, але вони зникли без сліду, а ця лишилась і начебто навіть побільшала. Раніше чого я тільки не робила, щоб її позбутись: перев’язувала шовковою ниткою, мастила азотною кислотою, вкраденою в хімічному кабінеті, нічого не помогло. Довелось погодитися з тим, що ця особлива прикмета залишиться в мене на тілі до кінця життя. Поки не було грудей, мій живіт здавався мені просто жахливим! Якийсь випнутий, ніби я була вагітна або все життя їла саму картоплю. Потім, коли в мене розвинулися груди й стегна, живіт перестав випинатись і зробився просто частиною мого тіла, тіла жінки.
В мене досить гарні стегна й ноги, повні, стрункі литки переходять у вузькі ступні. Одного разу я сиділа в парку з книжкою, чекала на подруг, коли це якийсь літній чоловік, попросивши дозволу, сів поруч. Спитав, що я читаю, я відповіла: стародавню історію. Ми трохи поговорили про Грецію та Єгипет, він навіть продекламував по-грецькому уривочок з «Іліади». Я на нього не дивилась, слухала просто з чемності, бо грецької не розумію, ми ж її не вивчали, аж раптом чую:
— Які у вас гарні ступні — сухі, нервові, чутливі, мов у породистої лошички…
Я пирснула сміхом, глянула на свої ноги, без панчіх, у мілких чорних туфлях без каблуків, потім на співрозмовника: в нього було старе, поморщене обличчя, рідке шпакувате волосся й сиві вусики, але разом з тим дуже свіжі, червоні губи й молоді, ясні очі. Він нахилився до мене і сказав: