Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Ви не смійтесь, я говорю серйозно, це не всякий чоловік зуміє оцінити. Може, ви ніколи від жодного чоловіка такого не почуєте…
На щастя, цього дивного поклонника, в якому було щось відворотне й водночас привабливе, незабаром сполохали мої подружки.
Я забула сказати про руки. Може, тому, що донедавна, як мені здавалося, руки в мене були негарні, важкі й незграбні, я не вміла рухати ними легко, граціозно і не розуміла, як важливо опанувати це мистецтво. Але недавно я зробила відкриття, що мої руки зовсім не такі жахливі, щоб їх і далі ховати. Вони вимагали так небагато уваги й догляду! Просвітила мене моя подруга, що вчилася зі мною в початковій школі, а потім вступила до перукарсько-косметичного технікуму. І другого дня мої супермодні, покриті червоним лаком, немов закривавлені нігті, хоч я ховала їх під партою, стали причиною сутички з учителькою математики Заленською. Шалений напад цієї старої діви я сприйняла покірно. Стояла, похнюпившись, і навіть зронила сльозу на білий мереживний комірчин блузки, але вчителька не знала, що то була моя, а не її перемога! Адже я стала власницею пари рук, що зробились моєю прикрасою, вони вже не заважали мені, перетворились на часточку, або, як висловилась математичка, — функцію мого життя, оздобу мого тіла.
Ну, от я й описала себе, як могла, нічого не приховуючи.
Напевно, якби я вміла малювати, я б саме так зробила свій автопортрет, але тоді все, що я написала, було б видно далеко краще. Щоправда, викладач польської вчив нас, що в літературі докладні описи героїв уже давно вийшли з моди, образ героя повинен сам скластися з того, що він робить, говорить і що про нього говорять інші, — але ж я пишу не роман.
Після семирічки я спочатку два роки ходила до ліцею зі спільним навчанням, але з десятого класу мене перевели до жіночого ліцею; тоді батьки сказали, що дбають про мою освіту, а в ліцеї зі спільним навчанням рівень викладання, мовляв, низький, але тепер я майже певна, що вони дбали про моє «моральне здоров’я», після того як одна дівчина й хлопець із нашого класу через невинну дитячу витівку попали в халепу. Вони вирішили прогуляти уроки й подалися удвох до лісу, взявши з собою казанок, щоб зігріти чаю. Там їх застукав лісник, коли вони сиділи в халабуді, де підгодовують диких тварин, і на спиртівці кип’ятили чай у казанку. Лісник звелів їм показати документи й написав у школу. Його турбувало передусім те, що вони могли підпалити ліс, а наші мами, котрі з таким запалом розводяться про аборти, позаматкові вагітності й таке інше, казна-що подумали.
Насправді ж нічого такого не було, я знаю краще за всіх, бо ми з цією дівчиною дружили, і взагалі то був просто дитячий вибрик. Ну так от, перевели мене до бабського ліцею, там я вчилася ще два роки і складала екзамени на атестат зрілості. А наша дружба з хлопцями, всупереч сподіванням батьків, зовсім не розладналась, коли нас перевели до жіночого ліцею. Я б навіть сказала, навпаки.
Коли ми вчилися разом, їх було так багато, вони ганяли по школі, спітнілі й брудні, і витворяли казна-що.
Здавалося, що між ними немає жодного інтересного типа.
А тепер ми тинялись по місту або годинами висиджували в парку, вдаючи, ніби вчимося, аби тільки з ними зустрітись, побазікати й пококетувати. В цьому було щось дуже хвилююче — ми з подругами сиділи на лаві, тримаючи в руках розгорнуті підручники з хімії або математики, повз нас проходили статечні люди — елегантно вдягнуті чоловіки, жінки в гарних сукнях або в костюмах, а ми тихенько розмовляли про стосунки між чоловіком і жінкою, про голе тіло і всякі такі речі. Хлопці вітались, походжали біля нас або сідали віддалік на лаву, крадькома курили сигарети, перемовлялися між собою, витівали всякі дурниці. А коли підсідали до нас, ставали несміливими і скованими. Зрозуміло, ми з дівчиськами враз уривали свої балачки на оті теми, і починалася спільна розмова про школу, спорт, про кінофільми й пластинки, іноді, дуже рідко, — про батьків або про якісь події в нашому місті чи в світі.
Анджей, мій двоюрідний брат і ровесник, син тьоті Мілі, про якого я вже говорила і з яким зустрічалась дуже часто, досить довго взагалі не цікавився дівчатами, зате тітці доводилось витрачати на нього силу грошей, купуючи йому найдорожчі іграшки. Потім два роки підряд були неприємності в школі, бо він разом з кількома такими ж шибениками, як сам, робив учителям всякі капості. Та коли Анджей перейшов — щоправда, не дуже легко — до дев’ятого класу, він одразу змінився. У школі вже не бешкетував, вдома теж поводився пристойніше, перестав коверзувати та грубіянити й зацікавився дівчатами, яких почав називати «бабами». І, як він сам мені натякнув, став жити з ними нормальним статевим життям.