Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Кшиштоф гладив мої груди й стегна, і мені наче трошки полегшало, може, я навіть могла б заснути.
Згодом, коли Кшиштоф вийшов з кімнати, мені стало страшенно погано, здавалося, шлунок і всі нутрощі хочуть вискочити з мене через горло. Я ледве встигла схопитись і ступити кілька кроків до вікна. Виблювала все просто на підвіконня та на дах. Потім і незчулась, як заснула. Збудив мене якийсь крик; наді мною стояла Ірена й репетувала, щоб я вставала й одягалась, бо вже пів на сьому і за чверть години відходить автобус.
Все, що я написала, ще не щоденник, бо це стосується, так би мовити, давноминулого часу. До справжнього щоденника я взялася тільки після випускних екзаменів і почала з автопортрета. Спершу я писала з великим запалом, але невдовзі побачила, що діло це надто нудне, щоб займатись ним регулярно. Бувають дні, коли майже нічого не трапляється. Я встаю, одягаюся, снідаю, і так далі, і так далі, потім вечеря, радіопередачі, іноді кіно, і нарешті — в ліжко. Трохи згодом я зрозуміла, що в своєму особистому щоденнику треба описувати не зовнішні події, а те, що діється в мені самій, — свої думки й почуття. Який сенс у тому, що я напишу: «20 червня 1954 року зранку йшов дощ, на сніданок я з’їла двоє яєць та три скибки хліба з джемом, потім пішла на базар купити городини та чверть курки, бо в тата хворий шлунок…» Кому й навіщо це потрібне? Ми ж весь час щось робимо, розмовляємо між собою, і всі більш-менш розуміють, про що йдеться, але наш внутрішній світ, наші думки й почуття при цьому залишаються таємницею. Що, наприклад, могла знати про мене моя мама, коли я того вечора повернулася зі Сверкова? Тільки те, що я сама схотіла їй сказати: що у Сверкові нас зустріла Кшиштофова мати, що ми скромно пообідали — яєчня з зеленою цибулею, хліб і кисле молоко, що від моїх бутербродів усі були в захваті (мама на те: «Боже, якби я знала, що Кшиштофова мати їх побачить!»). Що потім ми пішли гуляти, відмахали сім кілометрів туди і сім назад, тобто всього чотирнадцять, і пили пиво! («Звісно, розгарячілі пили холодне пиво! — скрикнула мама. — Боже, які ж бо ви дурні, вас не можна ні на хвилину спускати з ока. Я тільки дивуюсь, як це Кшиштофова мати дозволила вам пити холодне пиво!») Я призналася, що мама Кшиштофа цього не бачила, вона залишилась на дачі, наводила зі служницею порядок. Потім, винувато опустивши очі, додала, що в мене вже трохи болить горло… Пізніше, миючись у ванній, я розглядала в дзеркало своє тіло й думала, що моя шкіра, мої груди й живіт нітрохи не змінилися, вони не можуть розказати, що зі мною сьогодні сталося. Збрехала я легко, і оком не моргнувши, змусила маму непокоїтися за моє горло і потім довго й гучно полоскала його у ванній м’ятною настойкою, щоб перебити горілчаний дух.
Ніхто тоді не знав правди про мене, ні мама, ні тато, ані Стеня; вона ще не спала, лежала в ліжку у своїй блакитній фланелевій нічній сорочечці, стягнутій під шиєю рожевою стрічечкою, і з розпашілим лицем читала одну з тих безглуздих книжок із шкільної бібліотеки, після яких вона завжди спала неспокійно, кидалася й стогнала. Їй минуло тоді вісім років.
Було це два роки тому, тепер мені дев’ятнадцять, я вже одержала атестат зрілості. Тьотя Марися подарувала мені новий ліфчик та імпортні перлонові панчохи без шва, а мама — дві сукні; я вчуся на економічному факультеті. Мій тато, а також наша класна вихователька вважали, що мені треба вивчати польську філологію або мистецтвознавство, мама ж була за медичний або фармацевтичний. Батькові поради вся наша родина, тобто мама й обидві тітки, висміяла, але ні в медичний, ні у фармацевтичний, незважаючи на всі зусилля тьоті Марисі, я не попала: перевагу давали особам робітничо-селянського походження, а крім того, не вдалося зробити ще щось дуже важливе. На юридичний, філологічний та мистецтвознавчий вступати було вже запізно, навіть про біологічний або геологічний не могло бути мови, до того ж від самої думки про них мені ставало млосно.
Щоб не змарнувати року — мама й тато з рідкісною одностайністю вважали, що це була б трагедія, — мені довелося вступити на економічний факультет; я сподівалася, що, може, наступного року пощастить без відома батьків скласти екзамени до Вищої школи зовнішньої торгівлі у Варшаві, а потім переконати їх, що для мене це буде дуже добре, хоч я і згаю рік.
Анджея, на жаль, не допустили до екзаменів на атестат зрілості. До цього йшлося вже з початку другого півріччя, бо він занедбав науку й робив усякі дурниці, але коли тьотя Міля про це дізналась, вона мало не вмерла від серцевого нападу. Потім у нас відбулась велика родинна нарада, на яку допустили й мене, але я не зуміла придумати нічого путнього, а розказати про його пиятики та всякі інші штучки, зрозуміло, теж не могла. Мій тато вважав, що Анджеєві надто добре живеться, в нього багато різних речей, яких інший не матиме й через десять років, то навіщо ж йому вчитися?