Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Йому, эрештою, було однаково. Досить того, що вона з ним. У німому подиві похитував головою. Що то діється із закоханим чоловіком! Глянув на її відкриті плечі.
— Накинь щось, може бути холодно.
В саду осипалися на землю останні пелюстки. Деякі дерева уже відцвіли, поміж листочками, ще молодими, нерозвиненими, можна було намацати рукою дрібнесеньку, ніжну зав’язь. Густі пахощі стояли в тихому повітрі. Дуже сильно пахли, вже одцвітаючи, кущі бузку, а на жасмині ще ледь показувалися білі пуп’янки.
— Немає тільки солов’я,— глузливо мовив Едек, бо все це видалося йому надто вже романтичним.
— Зараз буде, є тут один бродяга серед ліщини, починає свої трелі не раніше, як опівночі. Правду кажеш — справжня ідилія. Мені треба ще схилити голову тобі на груди і томливо зітхати.
Вони сиділи на маленькій лавочці. Місяць іще блукав десь там за лісом, але вони й без того розрізняли в пітьмі обличчя одне одного.
Коло ніг щось зашелестіло, неспокійно фукнуло. Швиденьке тупотіння все пояснило: їжак. Едек схопився, колючи руки, приніс аматора нічних прогулянок, поставив на лавочку. Колюча куля, тільки-но торкнешся її, різко здригалася, аж підскакувала.
— Молодий, певно, осінній. А глянь, який гладкий. Не фукай, не фукай, зараз відпустимо тебе на волю.
Віка поклала його собі на долоні. Відчуваючи тверде, їжак поволі випростувався, висунув рильце, принюхувався. Едек потягнувся по цигарку, на той шум нічний гість фукнув, пирхнув, і вже тільки колюча куля тихенько колихалася на руці у дівчини. Віка поволі пустила їжака на землю. Він випростався, нюхав, прислухався, продріботів кілька кроків, знову став, а тоді бігом кинувся в гущавину живоплоту.
— Тепер скажи мені, про що ти думав.
«Отаке,— подумав Едек.— Щойно був їжак, а тепер я маю говорити про своє кохання. Чудна ця Віка. І взагалі чи повинен я вже їй про це сказати?»
— Ти справді хочеш, щоб я сказав?
— Хочу.
Він не бачив, але був певен, що її носик зморщився. Як охоче він поцілував би його.
Наважився. Все одно це має колись настати.
— Думав, що люблю тебе. І що повинен буду сказати тобі про це.
Спробував обняти її. Не опиралася. Сиділа, задивившись кудись перед собою. Але Едек відчував, як здригаються її плечі.
— Я хотів би знати, як ти...
Вона сказала дуже спокійно і просто:
— Люблю.
Аж здивувались обоє, що це сталося так просто. Якось інакше уявляли цю мить, думали, що вона буде урочистіша чи, може, поважніша, в усякім разі не така.
— Як це легко, правда? — трохи неприродно засміялася Віка.
І зараз же сказала дуже м’яким голосом:
— А тепер поцілуй.
У неї були холодні губи. Він цілував довго і так, як не цілував ще жодної дівчини. Накинутий на плечі жакет зсунувся на землю, Едек відчував, як дівочі руки охопили його шию.
І тоді в ліщині зайшовся співом соловей. Віка схопилася з місця.
— Ні, це вже занадто добре. Справжня ідилія з нудної повісті. Він її кохає, і вона його, тепла ніч, пахне квітами, місяць, зорі, поцілунок і на додаток — соловей. Усе є.
Сміялися. Він обняв її і, йдучи так, відчував, як тремтять у дівчини плечі. Так, то був останній мотив тієї ідилії, якого ще бракувало.
— Ти знала, що саме так буває, коли кохаєш?
— Ні. А ти, мабуть, знаєш. Ти уже кохав?
— Так ще ніколи.
Коли вони знову посідали в кабінеті старшого лісничого, Едек мусив вернутися до тієї теми. Мусив, хоч це йому зовсім не було приємно. Але він повинен був їй це сказати. І не тільки про дівчат, а взагалі все. Про всякі ольштинські справи, про пиятики, про легкі заробітки, про бійки і скандали. Нехай знає його таким, яким він справді є.
Віка слухала, поглядаючи з-під ліниво приплющених повік. Він не знав, як глибоко вражають її його слова. Розповідав. Геть усе. Від тієї шмаркатої Касі, з якою цілувався ще в восьмому класі. І до того, що було вже тут...
— Знаю,— перебила його дівчина.
Може, вона й мала слушність, навіщо згадувати Зосю? То вже відоме і ще дуже близьке. І він розповідав про інше. Про те, що трохи оскандалився із своїм життям. Повис десь посередині. Але він пошукав собі якусь кращу роботу. Бо тепер треба інакше думати, правда ж?
Озвалася несподівано:
— Батько вчора спитав мене, що ти закінчив. Я сказала... І подумала, що батьки набагато раніше знали, що з нами діється. Може, раніше, ніж ми самі.
Його схвилювала згадка про батька.
— Питав про мене...
— Так. І ще я сказала, що ти маєш намір учитися далі. Може, я погано зробила. Але, розумієш, мені вже набридла канцелярська робота. Вона нічого не дає. На той рік піду, мабуть, услід за Метеком.