Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Приготуй, мати, їм кави або гарячого молока, а то ще й справді занедужають.
Пані Гелена покивала головою. Нема кращого, як молодість.
Вода була холодна. Під горішнім шаром, який уже трохи прогрівся, знизу тягнув пекельний холод. Хлопці розчервонілись, але не піддалися — проплили чималеньку відстань.
— Вилазьмо, Едек, я вже зовсім не чую ніг.
На березі почали пустувати. На сонці було тепло. Вони борюкалися, ганялись один за одним, з розгону мало не збили з ніг Міхала, який саме повертався з лісу — перевіряв викопані понад шкілками ями для шкідників-ведмедиків.
— Едек,— хрипів стомлений Метек,— Чого це ти такий радий? Знову когось підчепив? У Віки ж ти не міг бути, вона тебе не тримала б до ранку...
Едек засміявся йому просто в обличчя. Пирхнув:
— Зажди, найде й на тебе щось таке, про що й гадки не маєш...
І побіг до своєї кімнати, щоб переодягтися. В усьому тілі ще відчував те купання. На столі в кухні парував великий глек молока. Хлопці жадібно накинулися на нього.
А тоді зараз же поїхали ловити рибу. Бо хіба ж до сну, коли ранок такий гарний, а на гладенькій поверхні озера так спокусливо плещеться риба?
Поверталися десь під обід. Стомлені від сонця і переживань. На дні човна лежали золотисті краснопірки з червоними зябрами, а між ними — два великі щупаки.
— Тепер, мабуть, трохи подрімаємо? — озвався Едек, смачно позіхнувши.
На дорозі загурчав мотор. Зацікавлені хлопці вийшли з Двору.
Міліцейський газик різко загальмував і став.
— Хто з вас Залєський? — спитав офіцер.
— Я.
Здивований Едек вийшов назустріч. Що їм, у дідька, треба?
— Ви арештовані, громадянине. Сідайте з нами... Без розмов! — додав він гостріше, побачивши, що Едек хоче щось сказати.
Газик розвернувся, і Метек помітив невимовно здивований погляд Едека, по боках якого щільно сиділи два міліціонери.
XXVII. Заплутана справа
У вікно вже заглядав світанок, коли Едек прокинувся, всім тілом тремтячи від холоду. Підібгав ноги, але від того не стало тепліше. Та й тверді дерев’яні нари так муляли боки, що вже годі було думати про сон. За дверима побрязкували ключі.
Він був у пересильній камері. Привезли його сюди з конвоєм учора ввечері, власне, уже вночі. І треба ж було, щоб так не пощастило — попав саме до того міліціонера, який мав на нього зло ще з вечора у пожежників. Супроводячи хлопця, він почастував його кількома добрячими штурханами. Та, хай йому чорт, це, зрештою, дрібниці.
Час від учорашнього дня Едек пережив немов у гарячці. Несподіваний приїзд газика в Суми, арешт, суворе попередження, щоб не пробував тікати. Тюрма в Піші, дивні натяки міліціонерів, повідомлення про наказ прокурора посадити його до ч’язниці, щось там про бандита, про якийсь банк... Нічогісінько з усього того він не розумів, а коли запитав — міліціонери засміялися йому в обличчя. Мовляв, прикидається.
А потім — пересилка під конвоєм в інше місто, де була тюрма. Сухий урядовець, який монотонно питав і записував анкетні дані. Ще один обшук: пояс, підв’язки, якийсь дріб’язок у кишенях — геть усе одібрали. І ось нарешті ця пересильна камера.
Ні, він не міг у тому розібратися. Проклята доля, хай йому чорт! Усе складалося так гарно, а тут — на тобі! — посадили не знати за що.
Згадував, що може бути у нього на совісті. Може, якісь ольштинські справи? Але останнім часом він нічого такого не зробив, щоб ним зайнявся сам прокурор і щоб його конвоювали в наручниках. І той натяк у міліції, ніби спіймали якогось убивцю, злочинця чи чорт їх знає кого.
Виходить, щось тут, у Піші? Але що? Справа з бійкою на тому вечорі закінчилася — він заплатив кількасот злотих штрафу. Хвилиночку, а може, той чортів мельник доніс, що він побив його в лісі? Могло бути саме це. А втім, прокурор такими справами не займався б. Щось не те. Помилка? Кілька років тому все могло бути, але ж не тепер...
То що ж, хай йому чорт!
Він не знаходив відповіді. Перестав дошукуватися. Зліз із нар, презирливо глянув на вилинялу, благеньку ковдру, почав метатися з кутка в куток невеличкої камери. Лютий був, хотілося їсти, все тіло пробирав холод. Собачий холод.
За кілька годин дали чашку кави і скибочку хліба з кусочком сиру. Він з’їв, випив, схотів закурити. Але цигарки під час обшуку у нього забрали.
Хтось тихенько постукав у двері, піднялося вічко. Якесь темне око зацікавлено дивилося на нього.
Едек підійшов ближче.
— Гей, дружок! Ти куриш?
— Ну певно,— буркнув він.
— Виміняти хочеш?
— Як?
— Давай светр, я дам тобі дві пачки цигарок.