По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.
В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.
Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.
Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.
На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.
Довбня повів сотню до лісу.
— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..
Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.
Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»
Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.
— Встати! Р-рівняйсь! — раптом закричав Довбня. — Струнко!
Окинувши оком шеренгу, сотенний кинувся назустріч Вепрові. Вепр з вівчаркою на повідку йшов попереду невеликої групи, що складалася з курінного, Могили та худенької чорнявої жінки. За ними, відставши кроків на десять, ішли озброєні автоматами хлопці з ес-бе. Вони вели полонених. Позаду йшли з лопатами в руках Сидоренко, власовець і оточенець. Процесію замикала по-сільському барвисто одягнена, з товстим червонястим обличчям, полюбовниця нового сотенного, яка приїхала провідати свого коханого. Вона не хотіла пропускати нагоди подивитися, як будуть розстрілювати совітів.
Довбня відрапортував надрайонному. Вепр, загадково посміхаючись, привітався з сотнею, потім подав команду «Вільно!», оглянувся й показав рукою конвоїрам, куди треба відвести полонених. Їх поставили над яром, обличчям до сотні. Ситі конвоїри відійшли кроків на десять убік. Вепр зі своєю групою зайняв місце на невеличкому пагорбку, саме навпроти лівого флангу, де в другому ряду стояв Тарас.
Надрайонний комендант Вепр тихо щось наказав Довбні, й сотенний поспішно підвіз до полонених Сидоренка, власовця й оточенця. Лопати вони десь залишили, в їхніх руках були гвинтівки. Тарас зрозумів, що ці гвинтівки було взято в чотових.
У строю завмерли. Як би не був настроєний той чи інший вояка, які б не були у них політичні переконання, кожен з тих, що стояли в шеренгах, якщо й не розумів, то відчував, що зараз, на його очах, буде здійснена жорстока несправедливість. Перед ними стояли виснажені нещасні люди, вихідці з могил, і їх доля не могла не зворушити навіть холодного серця.