Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Поділи, характерні для французької інтелектуальної спільноти в пізніші роки, були очевидні не одразу. Коли в 1945 році Жан-Поль Сартр заснував Les Temps Modernes, до редакційної ради належали не лише Сімона де Бовуар та Моріс Мерло-Понті, а й Реймон Арон, що свідчило про широкий консенсус навколо політики лівого спрямування й «екзистенціальної» філософії. Останню також сповідував (не дуже охоче) Альбер Камю, на той час близький друг Сартра та де Бовуар і, завдяки своїй колонці на редакційних шпальтах щоденної газети Combat, найвпливовіший письменник у післявоєнній Франції.
Усіх їх об’єднувала певна «ментальність Опору» (хоча в самому Опорі активну участь брав лише Камю: Арон належав до «Вільних французів» у Лондоні, а інші пережили часи окупації більш-менш безпроблемно). За словами Мерло-Понті, завдяки боротьбі під час війни французькі інтелектуали розв’язали для себе дилему «бути чи робити». Віднині вони були в історії та могли долучитися до неї по повній. У їхній ситуації вони вже не могли дозволити собі розкіш відмовитися зробити політичний вибір і дотримуватися його; справжня свобода означала прийняти цю істину. За словами Сартра, «бути вільним означає не робити, що хочеш, а хотіти робити те, що можеш».
Інший урок, який нібито засвоїли Сартр та його покоління, — це те, що війна була неминучим — і до певної міри навіть бажаним — наслідком політичного насильства. Така інтерпретація зовсім не схожа на питомо французьке сприйняття нещодавніх подій: до 1945 року багато європейців пережили три десятиліття військового та політичного насильства. Молоді люди з усього континенту звикли до такого рівня суспільної агресії — як на словах, так і в діях, — якого їхні предки з ХІХ століття навіть не могли собі уявити. А сучасна політична риторика пропонувала «діалектику», за допомогою якої заклики до насильства й конфлікту не здавалися такими дикими: без сумніву, Еммануель Муньє, редактор журналу Esprit і впливовий представник християнської лівиці, промовляв до широкої аудиторії, коли в 1949 році стверджував, що виступати проти насильства та класової боротьби лицемірно, позаяк «біле насильство» щодня використовують проти жертв капіталізму.
Але у Франції привабливість насильницьких рішень була більше ніж проєкцією в майбутнє нещодавнього досвіду. Вона стала відлунням давнішої спадщини. Звинувачення в колабораціонізмі та зраді, вимоги покарати винних і почати життя з нуля розпочалися не після звільнення. Вони відтворювали давню французьку традицію. Із 1792 року революційний і контрреволюційний полюси французького суспільного життя втілювали та підсилювали розкол країни надвоє: за і проти Монархії, за і проти Революції, за і проти Робесп’єра, за і проти Конституцій 1830 та 1848 років, за і проти Комуни. Жодна інша країна не мала такої довгої та безперервної традиції біполярної політики, підкресленої традиційною історіографією національного міфу Революції, який упродовж десятиліть прищеплювали французьким школярам.
Ба більше, Франція, більше ніж будь-яка інша західна національна держава, була країною, де інтелігенція схвалювала та навіть обожнювала насильство як інструмент державної політики. Жорж Санд пригадувала, як під час прогулянки берегами Сени в 1835 році друг пристрасно обґрунтовував їй необхідність кривавої пролетарської революції: тільки коли води Сени почервоніють, пояснював він, коли Париж палатиме, а бідні обіймуть місце, що належить їм по праву, лише тоді переможуть справедливість і мир. Майже сто років по тому англійський есеїст Пітер Кеннелл описував у New Statesman «майже патологічний культ насильства, яким, здається, одержимі так багато французьких письменників».
Тож коли літній представник Радикальної партії Едуар Ерріо, президент Національної асамблеї Франції аж до своєї смерті в 1957 році у віці 85 років, після звільнення оголосив, що нормальне політичне життя може відновитися тільки тоді, коли «Франція спершу пройде шляхом кровопролиття», ці слова, хай навіть з вуст череватого провінційного депутата політичного центру, зовсім не різонули французькі вуха. Французькі читачі й письменники вже давно звикли до думки, що історичні зміни та спокутне кровопролиття нероздільні. Коли Сартр та його сучасники наполягали на тому, що комуністичне насильство — це «пролетарський гуманізм», «акушерка історії», вони були менш оригінальними, ніж їм здавалося.
Через цю ознайомленість із революційним насильством в уяві французів у поєднанні зі спогадами у формі пожовклих ілюстрацій давнього франко-російського альянсу, французькі інтелектуали були схильні сприймати комуністичні обґрунтування радянської жорстокості з особливим співчуттям. Не обійшлося й без діалектики. У коментарі щодо процесу Сланського для Сартрового Les Temps Modernes, Марсель Пежу нагадував своїм читачам, що в убивстві своїх політичних ворогів немає нічого поганого. Що було не так із празьким судом, то це те, «як відбувалася процедура їхнього вбивства [тобто показовий процес]. Це здається якоюсь карикатурою на те, як усе могло б бути, якби з погляду комуністів насильство мало підстави. Зрештою, звинувачення, які їм висувають, prima facie[129] не правдоподібні».
129
Prima facie (лат.) — на перший погляд. — Прим. пер.