Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Навіть у самому Парижі мали місце два впливові політичні процеси. У 1946 році Віктор Кравченко, радянський службовець середньої ланки, який утік до США у квітні 1944 року, видав свої мемуари «Я обрав свободу». Коли вони вийшли в травні того самого року у Франції під назвою J’ai choisi la Liberté, опис радянських чисток, розправ й особливо системи радянських концентраційних таборів, ГУЛАГу, викликав сенсацію[133]. У листопаді 1947 року, через два місяці після засідання Комінформу в Польщі, де лідерам ФКП дали добрячого прочухана за те, що вони не змогли протиснути нову жорстку радянську лінію, інтелектуальне періодичне видання партії Les Lettres françaises опублікувало низку статей, автори яких стверджували, що книжка Кравченка — це плетиво брехні, сфабриковане американськими спецслужбами. Коли газета повторила та розширила ці звинувачення у квітні 1948 року, Кравченко подав до суду за наклеп.
На суді, який тривав з 24 січня по 4 квітня 1949 року, Кравченко привів на свою підтримку низку доволі непереконливих свідків; а відповідачі могли сипати цілим сонмом присяг провідних французьких інтелектуалів-некомуністів: романіста, учасника підпілля Веркора, фізика, лауреата Нобелівської премії Фредеріка Жоліо-Кюрі, критика мистецтва, героя Опору і директора Музею сучасного мистецтва Жана Кассу та багатьох інших. Усі вони свідчили про бездоганну репутацію Комуністичної партії Франції під час опору нацистам, беззаперечні революційні звитяги Радянського Союзу та неприйнятні наслідки визнання правоти Кравченка — навіть якщо він справді має рацію. За рішенням суду, Кравченко отримав один франк принизливо символічної компенсації.
Ця «моральна» перемога прогресивної лівиці збіглася в часі з першим колом великих показових процесів у Східній Європі та встановленням інтелектуальних позицій за і проти Європейського Союзу: як за декілька місяців до того почав переконувати Сартр, «треба обирати між СРСР та англо-саксонським блоком». Але для багатьох критиків Радянського Союзу Кравченко був аж ніяк не ідеальним речником. Його, радянського апаратника зі стажем, утікача до США, не вважали привабливою фігурою ті європейські інтелектуали-антикомуністи (можливо, більшість із них), які намагалися триматися подалі від Вашингтона, так само як і не були згодні віддавати Москві монопольне право на титул лідера прогресу. З такою людиною, писали Сартр та Мерло-Понті в січні 1950 року, ми не можемо відчувати себе побратимами: він живе свідчення занепаду «марксистських цінностей у самій Росії».
Але на інший процес махнути рукою виявилося складніше. 12 листопада 1949 року, через чотири тижні після страти Ласло Райка в Будапешті, Давід Руссе опублікував у Le Figaro littéraire звернення до колишніх в’язнів нацистських таборів з проханням допомогти йому в розслідуванні щодо радянських концентраційних таборів. Покликаючись на радянський Кодекс виправної праці, він стверджував, що це були не центри перевиховання, як заявляли офіційні представники СРСР, а радше система концентраційних таборів, вбудована в радянську економіку й пенітенціарну систему. За тиждень, знову-таки в Les Lettres françaises, письменники-комуністи П’єр Декс і Клод Морґан звинуватили його у використанні фальшивих джерел та завданні образи СРСР низькопробним наклепом. Руссе подав до суду за обмову.
Dramatis personae[134] в цьому протистоянні були напрочуд цікаві. Руссе не зраджував Кремль. Він був французом із давнім соціалістичним стажем, часом троцькістом, героєм підпілля, вижив у Бухенвальді та Ноєнгамме, дружив із Сартром і разом з ним заснував у 1948 році недовготривалий політичний рух Rassemblement démocratique révolutionnaire (Революційні демократичні збори). Те, що така людина звинувачувала Радянський Союз у використанні концентраційних чи трудових таборів, абсолютно не вписувалось у традиційні політичні розломи того часу. Декса також заарештували за участь у підпіллі й так само депортували — у його випадку до Маутгаузену. Те, що двоє ліваків, колишніх партизанів і табірних в’язнів, отак ламали списи, свідчило про те, наскільки старі політичні альянси та союзи тепер стали залежні від одного лише комуністичного питання.
133
У книжці, зокрема, згадано про голод 1932‒1933 років в Україні. — Прим. наук. ред.
134
Дійові особи (лат.). — Прим. пер.