Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ця «моральна» перемога прогресивної лівиці збіглася в часі з першим колом великих показових процесів у Східній Європі та встановленням інтелектуальних позицій за і проти Європейського Союзу: як за декілька місяців до того почав переконувати Сартр, «треба обирати між СРСР та англо-саксонським блоком». Але для багатьох критиків Радянського Союзу Кравченко був аж ніяк не ідеальним речником. Його, радянського апаратника зі стажем, утікача до США, не вважали привабливою фігурою ті європейські інтелектуали-антикомуністи (можливо, більшість із них), які намагалися триматися подалі від Вашингтона, так само як і не були згодні віддавати Москві монопольне право на титул лідера прогресу. З такою людиною, писали Сартр та Мерло-Понті в січні 1950 року, ми не можемо відчувати себе побратимами: він живе свідчення занепаду «марксистських цінностей у самій Росії».

Але на інший процес махнути рукою виявилося складніше. 12 листопада 1949 року, через чотири тижні після страти Ласло Райка в Будапешті, Давід Руссе опублікував у Le Figaro littéraire звернення до колишніх в’язнів нацистських таборів з проханням допомогти йому в розслідуванні щодо радянських концентраційних таборів. Покликаючись на радянський Кодекс виправної праці, він стверджував, що це були не центри перевиховання, як заявляли офіційні представники СРСР, а радше система концентраційних таборів, вбудована в радянську економіку й пенітенціарну систему. За тиждень, знову-таки в Les Lettres françaises, письменники-комуністи П’єр Декс і Клод Морґан звинуватили його у використанні фальшивих джерел та завданні образи СРСР низькопробним наклепом. Руссе подав до суду за обмову.

Dramatis personae[134] в цьому протистоянні були напрочуд цікаві. Руссе не зраджував Кремль. Він був французом із давнім соціалістичним стажем, часом троцькістом, героєм підпілля, вижив у Бухенвальді та Ноєнгамме, дружив із Сартром і разом з ним заснував у 1948 році недовготривалий політичний рух Rassemblement démocratique révolutionnaire (Революційні демократичні збори). Те, що така людина звинувачувала Радянський Союз у використанні концентраційних чи трудових таборів, абсолютно не вписувалось у традиційні політичні розломи того часу. Декса також заарештували за участь у підпіллі й так само депортували — у його випадку до Маутгаузену. Те, що двоє ліваків, колишніх партизанів і табірних в’язнів, отак ламали списи, свідчило про те, наскільки старі політичні альянси та союзи тепер стали залежні від одного лише комуністичного питання.