По живу і мертву воду

Було задумано спектакль, головні трагічні ролі в якому відводилися тим трьом радянським військовополоненим, які втекли з табору і яких зловили в лісі оунівці чотири дні тому. Ці військовополонені були просто-таки знахідкою для Вепра. Правда, жодного з них не вдалося зламати, умовити взяти участь у розстрілі своїх товаришів, але справа, зрештою, обернулася на краще — розстрілювати своїх будуть старшина Сидоренко, спійманий у лісі власовець-дезертир і ще один з совітів, який на початку війни потрапив в оточення і зумів під виглядом племінника прилаштуватися в одної одинокої жалісливої вдовички, років на десять старшої від нього.

Цих людей Вепр поставив перед вибором: беззаперечне виконання будь-якого наказу або смерть! Їх переконання, симпатії не цікавили надрайонного. Він знав: тим, хто закривавив руки кров’ю своїх товаришів, уже нема шляху назад. Вони стають катами. А Вепрові потрібні були кати.

Кривавий спектакль, підготований Вепром, призначався не тільки для показу людині, яку пришле Малий, але цей спектакль, за задумом надрайонного, повинен відіграти виховну роль. Ідейне загартування сотні, якою ще недавно командував Богдан, було визнане вкрай недостатнім. Уже одне те, що сотня охоче й досить хоробро провела акцію проти німців, підтверджувало цю думку. Крім того, Вепрові стало відомо, що старшина Сидоренко, напиваючись, не раз проводив у сотні «політінформацію». Зерна диявольської пропаганди, кинуті в серця сільських хлопців, які вже мали час переконатися в тому, що більшовики дійсно роздають хліборобам поміщицьку землю, відкривають українські школи, безплатні лікарні, — ті зерна могли прорости…

Сотня вважалась до того неблагонадійною, що було прийнято рішення відібрати зброю у рядових, замінивши її дерев’яними учбовими рушницями. Для того, щоб зміцнити дух воїнства, добре налякати вільнодумців, потрібні були не розмови, а якась дійовіша пропагандистська акція, яка б справила сильне враження. Такою акцією і повинен був бути, за задумом Вепра, розстріл трьох радянських полонених, які втекли з німецького табору. Після розстрілу надрайонний мав намір оголосити про страту «більшовицького агента» — колишнього командира сотні Богдана.

Посланець Малого не прибув своєчасно. Не з’явився він і наступного дня, коли Вепр несподівано одержав наказ прибути до верховного коменданта ес-бе. Гадаючи, що інспектор з якоїсь причини не приїде, надрайонний вирішив провести акцію не відкладаючи.

Після ситного сніданку сотню вишикували на плацу з дерев’яними рушницями.

Про те, що мало відбутися, не оголошували, але шила в мішку не сховаєш. У ці дні «солдатське радіо» працювало цілодобово. Той бачив, той чув, а той зробив висновок, припустив. Тарас покладався не на чиїсь домисли, а на факти. — Робити висновки він умів сам. Однак цього разу його передбачення співпали з загальною думкою.

Все відбувалося перед сотнею як на долоні. Тих бідолах, яких Топірець, Корінь і Тарас привели з лісу, тримали в льоху, але не в тому, де сидів Сидоренко, а в іншому, сусідньому. Кожний день їх поодинці водили до штабної хати не то на допит, не то на якісь переговори. Поповзли чутки від конвоїрів, що «руських полонених» умовляють стріляти один в одного, але вони відмовляються.