Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

іншу пісню, ту, що розповідає ніби про них. А вздовж вулиці обличчя, вони дивляться на них і пашіють ненавистю. Стиснуті в кулаки мозолисті руки тих, що погрожують їм. Підібгані губи жінок, котрі харкають на них, і слина паплюжить їм щоки,

зачіски в них ганебні, сорочки дешеві, вони голоногі, без панчіх, черевики збиті, як у ланців. Стоять чоловіки в робочих комбінезонах (Ошкош-бі-Гош,[134] ну ж бо, алілуя). Тут же хлопці-підлітки у чистеньких білих пуловерах, коротко підстрижені під їжачка, і один з них кричить Одетті, чітко вимовляючи кожне слово: Ми Уб’ємо Кожного! Чортового! Нігера! Котрий Хоч Крок Зробить В Кампус Старої Міс!

І їх товариство міцнішає попри страх. Через страх. Відчуття, що вони роблять щось неймовірно важливе: щось на віки. Вони змінять Америку, а якщо ціна цьому — кров, що ж, вони заплатять цю ціну. Істинно кажу, ну ж бо, алілуя, хвалімо Бога, ну ж бо, де ваш гучний амінь.

А тоді приходить білий хлопець Даррил, спершу він не міг, він кульгав і не міг, а потім зміг, і потаємна інша сутність Одетти — вересклива, смішлива, гидка інша — не наважується оприявнитися. Даррил і Дет лежать разом до ранку, замилувано сплять до ранку під місяцем Міссісіпі. Слухають цвіркунів. Слухають пугачів. Слухають тихе, ніжне гудіння Землі, що обертається на своїх шарнірах, обертається й обертається, вкручуючись далі й далі у двадцяте століття. Вони молоді, кров у них біжить гаряча, і вони аніскілечки не сумніваються у своїй здатності змінити все.

— Прощай, щасти тобі, коханий…

Це її пісня серед бур’янів на задньому дворі мотелю «Блакитний Місяць», це її пісня під місяцем.

— Твого лиця ніколи я вже на побачу знову…[135]

Це Одетта Голмс в апофеозі свого життя, і Мія теж там присутня! Вона все бачить, відчуває, вона в піднесеному захваті від цієї, хтось сказав би — дурної надії (ах, ну ж бо проголосімо алілуя, всі разом скажімо Боог-Бомба). Вона розуміє, як постійне відчуття страху робить із друзів коштовності; як воно робить солодким кожен кусень хліба; як воно розтягує час, що починає здаватися, ніби день повзе безкінечно, поки зануриться в оксамитову ніч, а вони ж знають, що Джеймс Чейні мертвий.

(ну ж бо, скажімо правду)

вони знають, що Ендрю Гудмен мертвий.

(ну ж бо, скажімо алілуя)

вони знають, що Майкл Швернер — найстарший з них, та все ще дитина в свої 24 роки, — мертвий.

(ну ж бо, гукніть мені свій найголосніший амінь!)

Вони знають, що будь-кого з них можуть зарити у грунт Філадельфії чи Лонгдейла. У будь-який мент. Наступного вечора після цих співів на заднім дворі «Блакитного Місяця» більшість із них, включно з Одеттою, кинуть до в’язниці і для неї розпочнеться період знущань. Але зараз вона зі своїми друзями, зі своїм коханим, і вони всі, як один, а Дискордію турнули геть. Цього вечора вони, обійнявшись і розхитуючись, співають разом.

Дівчата співають «дівчина», а хлопці співають «чоловік». Мія піднесена їхньою любов’ю одне до одного; вона схвильована простотою того, у що вони вірять.