Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
Каллаген підняв «рюгер», притиснувши, мов дуелянт, його дуло собі до правої щоки. Тоді торкнувся нагрудної кишені, що відстовбурчилася й обвисла під вагою набоїв.
Джейк задоволено кивнув.
— Тільки-но зайшли, рухаємось поряд. Завжди поряд, а Юк між нами. На три. Щойно почнемо, не зупинимося, поки не помремо.
— Не зупинимося.
— Точно. Ти готовий?
— Так. Хай тебе Бог милує, хлопчику.
— І тебе, отче. Раз… два… три.
Джейк відчинив двері, і вони разом увійшли в атмосферу приглушеного освітлення й солодкаво-гострого запаху смаженої свинини.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Тринадцятий куплет
ХАЙЛ, МІЄ. ХАЙЛ, МАТИ
ОДИН
Чи то ка поставило звичайний маршрутний автобус на тому місці, куди під’їхало таксі Мії, чи, може, він там опинився випадково. Звісно, це питання того штибу, що провокують до філософських спекуляцій як найскромнішого вуличного проповідника (ну ж бо, алілуя), так і найповажаніших теологів (й істинний сократівський амінь). Комусь це може здатися ледь не блазенством: хай там як, тільки не вбачати за цим питанням тінь онтологічних засад.
Один маршрутний автобус, напівпорожній.
Але якби його не було там, на розі Лекс і Шістдесят першої, Мія, швидше за все, ніколи не помітила б того чоловіка, що грав на гітарі. А якби вона не зупинилася послухати гітариста, хтозна, наскільки б інакше розвивалися наступні події.
ДВА
— Ну, нє, чувак, ну шо за діла! — заволав водій таксі, розпачливо тицяючи рукою у лобове скло. На розі Лексингтон-авеню і Шістдесят першої вулиці стояв і гуркотів дизельним двигуном автобус, блимання його задніх вогнів здалося Мії сигналом біди. Водій автобуса стояв біля одного з задніх коліс, дивлячись на темну хмару дизельного диму, що перла з вихлопної труби.
— Леді, — звернувся до неї таксист. — Ви не проти вилізти на розі Шістдесятої? Це ж по-людському буде?
— Це тут? — спитала Мія. — Що я маю йому сказати?
— Звісно, — неуважно відповіла Сюзанна. — Шістдесята годиться.
Запитання Мії вирвало її зі її версії Доґана, де вона намагалася встановити контакт з Едді. Безуспішно, а крім того, вона була пригнічена тим, що сталося з тим місцем. Тріщина в підлозі поглибилася, зі стелі обвалилася одна з панелей, разом з усіма своїми флуоресцентними світильниками й жужмом електричних кабелів. Деякі з панелей керування погасли. З деяких курилися цівки диму. Геть заглибилася у червоний сектор стрілка на індикаторі
Долівка під її ногами вібрувала, а машинерія скреготіла. А сказати, що все це існує не в реальності, все це лише така техніка візуалізації, було б абсолютно недоречним, хіба ні? Вона перервала дуже потужний процес, тож її тіло їй відплачувало сповна. Голос Доґана попереджав про небезпечність того, що вона робить, що негарно (за словами з телереклами) дурити Матір Природу. Сюзанна не уявляла собі, котрі з її залоз чи органів потерпають найбільше, зате знала, що вони належать їй. Не Мії. Саме час було покласти край цьому безумству, поки все не полетіло шкереберть.
По-перше, вона намагалася ввійти у доторк з Едді, безперервно викрикувала його ім’я в мікрофон з лейблом «Північний центр позитроніки» на шильдику. Даремно. Гукання Роланда теж не дало їй нічого. Якби вони загинули, вона б знала. Щодо цього в неї сумнівів не було. Але з жодним з них вона не могла ввійти у доторк абсолютно… і що ж це могло означати?
— Це означає, що тебе знов гуртом відтрахали безплатно, золотко, — втішила її, гигочучи, Детта. — От так воно й бува, коли трешся з білими придурками.
— Я можу вийти тут? — питалася Мія, сором’язлива, мов дівчина, яку вперше в житті запросили на танок. — Правда?
Сюзанна б ляснула собі по лобі, якби його мала. Господи, коли це таке було, щоб оця сучка так збіса лагідно промовляла до когось, окрім свого дитяти!
— Так, виходь тут. Звідси лише один квартал, і ти вже на авеню, квартали тут короткі.