Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Чого йому було виставляти ту дурну вишиту сорочку, — казала вона зрідка, коли заходила про Максима мова, — ліпше думав би про жінку й дитину. А то нє, все йому подавай вишиванку, всі в нього неправильно говорять, а треба так і так — от і добалакався! Чи не все одно, як люди говорять? Говорять, як уміють!

Отже, тітка Настуся свого чоловіка невинуватим не вважала, але те, що останнє його слово було берегти сина, її зворушувало. Зворушувало й печалило, бо вона сина не вберегла. В п’ятдесятих роках їй прийшло повідомлення, що Максим загинув невинно; власне, він ніби помер від сердечної недостатності в 1942 році.

— Ніякої сердечної недостатності в нього не було, — категорично сказала тітка Настуся. Сховала того папірця і залишилася так само переконана, що коли б не ті вишиванки і дбання про правильну мову, він би, той дурний Максим, як вона визначала, не загримів би і їх не зробив нещасними.

Ні дядька Максима, ні свого брата у перших Станіславові бачити не довелось, але в домі вони присутні й справді були: у фотокартках, у спогадах, у пам’яті посельців. Це і значить, думав Станіслав, бути привидом у своєму домі. До речі, фотокарток дядька Максима тітка не знищила, лишилося їх, як і Борисових, хіба кілька; у той час фотоапаратів було мало, отож і фотографувалися вряди-годи. Малим Станіславу уявлялося, що люди, зображені на фотокартках, по ночах оживають, зіслизають тінню з фотопаперу і починають ходити по домі, збираючись для бесід, уявно п’ють чай чи вечеряють, читають книги, обговорюють житейські справи і згадують своє минуле. Через це йому здавалося, що вночі фотокартки стають білими листками і лиць на них нема, але досить вмикнути світло, як зображення в миг ока заскакують на своє звичне місце і застигають у заданій своїй позі. І тільки ті, думав він дитиною, образів яких і спогадів про яких у домі нема, ніколи вже у цей світ не приходять, бо вони умерлі не тільки тілом, а й у пам’яті. І хоч він зараз цілком доросла й поважна людина, в якісь особливі хвилини і досі вірив, що це так, як і в те, що побачити привиди може лише людина з тонкою душевною організацією, а може, з розхитаною нервовою системою. Ми, зрештою, всі живемо у світі привидів, колишні люди приходять до нас через історію, розповіді, легенди та спогади і в такий спосіб продовжують існувати й діяти; без них, думав він, ми були б вельми плиткі й уподібнювалися до тварин.

Його кімната розташована на другому поверсі, під дахом, куди вели дерев’яні сходи, і він почув, що по них хтось важко підіймається; очевидно, це була тітка Настуся. Починалися персональні до нього візити, коли приймав їх кожну окремо, і то не лише для вручення особистих дарунків, а й для бесід; так складалося, що кожна прагнула розповісти йому про свої проблеми й претензії, чи, як-то кажуть, вилити душу, хоч його місія в цьому акті завжди була пасивна: слухати й притакувати. Але тітки й не прагли, щоб він втручавсь у їхнє життя, когось із кимось мирив, за когось проти іншої поставав, тітки в цьому були делікатні й потребували слухача і мовчазливого співчуття. Дивно лишень те, що тітка Настуся не дочекалася, коли він подасть знак, що прокинувся і вже може її прийняти, — цього разу вона чомусь поспішала використати своє право першої і старшої. Він встав із ліжка і сів у старого, потертого й потемнілого фотеля. У двері обережно постукали, вони привідчинилися, і в прочілі з’явилося важке, вольове, з підгарлом обличчя тітки Настусі із чималою бородавкою між брів.