Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Науковою метою експедиції було дослідження магнітного поля Землі, тому Руал Амундсен найбільше уваги приділив магнітній обсерваторії, спорудженій з порожніх ящиків з-під продовольства, збитих ще в Норвегії мідними цвяхами. Тут, на острові Принца Уельського, Амундсен за допомогою компаса ще раз ретельно перевірив, чи немає в них хоча б грама заліза, що могло б зашкодити точності приладів. Ящики він звелів наповнити піском, дах з дощок оббити брезентом, а стіни зсередини і зовні — кількома шарами толю. Магнітна обсерваторія була тепла й суха, до того ж її обвели досить глибоким рівчаком, щоб уберегти цінні прилади від літньої розталі.
Кожного дня опівдні невтомний Віїк, борсаючись часом по пояс, а то й по самі плечі в снігу, добувався до обсерваторії, щоб замінити світочутливий папір на барабані самописця і, одразу ж проявивши його, перевірити, чи всі прилади працюють справно. Раз на місяць укупі з Амундсеном він провадив в окремому будиночку, спорудженому з брил снігу на зразок ескімоського іглу, абсолютні виміри магнітного поля Землі.
Ріствед регулярно, тричі на добу, провадив метеорологічні спостереження. Готфред, астроном експедиції, тільки-но прояснювалося небо, кидав усе і щодуху біг до теодоліта. Під час роботи, що тривала багато годин, його захищала від морозу й вітру тільки загорожа із снігових брил.
— Антонію, оскільки наше стерно довгі місяці стоятиме без діла, я призначаю тебе начальником протипожежної охорони. В будь-який час доби ми повинні мати достатню кількість води, щоб загасити пожежу, — заявив Амундсен стерничому.
— Води? — здивувався Антоиій. — Та де ж її взяти?
— Вирубай ополонку й пильнуй, щоб вона ніколи, запам'ятай, ніколи не замерзала. Це дуже просто.
Лунд почухав потилицю і, промимривши собі під ніс: «Для нашого капітана все дуже просто!» — знехотя побрів пробивати ополонку. Кожного ранку він старанно розгрібав кучугуру снігу над ополонкою, а потім вирубав у ній лід, що намерзав за піч. «Криничка» ставала дедалі глибша, а коли весною товща снігового покриву досягла чотирьох метрів, Лунду довелося спускатися до води по канатній драбині. В його обов'язки входив також догляд за собаками, для яких було споруджене зручне приміщення.
Амундсен задоволено поглядав на своїх товаришів. Діловиті, в гарному настрої, вони снували по судну заклопотані дорученими їм справами. «Як добре, що я взяв з собою невеликий екіпаж, — записав він. — Я знаю кожного краще, ніж він сам себе, знаю, від кого чого можна сподіватися, кому яку доручити роботу, щоб вона була йому до душі. Це найкращий засіб проти негативного впливу полярної ночі на психіку людей. Я перший в історії відважився взяти в експедицію таку малу команду і не шкодую. Можливо, колись у мене будуть послідовники. Бо справді, чим же могли заповнити час своїх підлеглих протягом довгих полярних зим бідолашні Франклін, Росе чи Грілі? Їхні команди налічували понад сто чоловік. Звідки ж керівник міг знати, хто з такого великого загону може навіювати товаришам апатію, зневіру і відчай, хто сіятиме розбрат?»
Лише одного вимагав Амундсен від своїх товаришів: щоб вони сумлінно виконували доручену їм роботу. Його дратували недбалість у праці й зневіра у своїх силах. «Не можу», «не впораюсь», «не знаю» чи «не здужаю» — таких слів не можна було почути в «Бухті Йоа», як назвав Амундсен свій зимовий табір на острові Принца Уельського.
Загублені в пустельних просторах Північного Льодовитого океану, норвежці не могли, одначе, поскаржитися на самотність. Незабаром довкола шхуни почали виростати, мов гриби після дощу, снігові ескімоські іглу.
Перша зустріч була великою несподіванкою для обох сторін. Перед настанням полярної ночі норвежці гарячково запасалися свіжим м'ясом на зиму як для себе, так і для завжди голодної собачої зграї. Полювали на птахів, що готувалися до відльоту, на рідкісних біля цих берегів тюленів і найчастіше на диких північних оленів, шлях щорічних мандрівок яких пролягав саме тут.
Одного разу полярники, що зібралися в кают-компанії, почули крик Хансена:
— Олені йдуть!
Усі вискочили на палубу і побачили якісь невиразні, темні силуети, що рухалися вдалині, на вершині узгір'я. Схопивши рушниці, полярники кинулися з корабля навперейми їм.
— Зачекайте, нехай підійдуть ближче! — скомандував Амундсен. — Не стріляти, це не олені! — гукнув він за хвилину. — Віїк, Хансен, придивіться! Вони йдуть на двох ногах. Це ескімоси!
Поволі, обережно обидва гурти почали зближуватися, сповнені недовіри й цікавості один до одного.