Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Приготувати шлюпки! Повантажити продовольство, зброю, спальні мішки!
— Капітане, спробуймо ще зменшити вагу судна! — не хотів поступатися штурман.
Його слова вплинули на Амундсена, як удар батога. Зменшити вагу судна? Викинути продовольство? Але ж тоді певна смерть… І все-таки вагався недовго — лише якусь мить.
— Всі ящики у воду! — скомандував він хриплим голосом.
Кожен двохсоткілограмовий ящик піднімали вдвох і легко, мов снопи сіна, кидали за борт. Новий струс, від якого, здавалося, захитався весь світ, ще один і ще. Могутня хвиля вишарпнула з пастки шхуну, і «Йоа» вільно випливла на глибочінь. Не встиг Амундсен відітхпути, як почув розпачливий вигук Хансена:
— Стерно не діє!
Поки Руал добіг до корми, ще один удар струсонув шхуну.
— Діє! Допомогло! — загорлав Хансен.
«Я не вірю в чудеса, ніколи в них не вірив, — розповідав пізніше Амундсен, — але те, що сталося, можна назвати тільки чудом. Серед лабіринту мілин, підводних рифів, у шторм та ще й без стерна ми, безумовно, були б приречені. Коли стерно зачепилося за скелю, його штирі вискочили з петель і, видно, затрималися на самих краєчках, а коли в корму вдарила велетенська хвиля, ковзнули на місце. Досить було їм зсунутися на кілька міліметрів далі, і наше стерно опинилося б на дні. А ми…»
Шторм поволі вщухав.
— Капітапе, а може б, ми оце кинули якір і трохи відпочили? — запропонував несміливо Ліндстрьом. — Я зараз нашвидкуруч приготую вам чого-небудь гаряченького.
— Ти маєш слушність, ми таки заслужили на невеличкий відпочинок, — погодився Руал і розпорядився: — Кинути два якорі, обережність ніколи не завадить!
А за кілька хвилин — знову тривога.
— Повернувся вітер! Нас відносить до берега! — закричав вахтовий.
— Вправо на борт! Усім стати на свої місця! — скомандував Амундсен.
На морі розшалівся ураганний вітер. Загрозливо потріскували натягнуті, мов струни, якірні канати. За кожним ударом хвилі «Йоа» поривно лягала на борт. Ніхто не міг утриматися на ногах. Моряки пересувалися навкарачки, переповзали, чіпляючись за релінги. Палубою з шумом прокочувалися цілі ріки води. І знову пролунала команда:
— Приготувати шлюпки!
Це був відчайдушний крок. Прибережні скелі, об які, пінячись, розбивалися хвилі прибою, були вкриті льодом — отож нічого сподіватися, що висадка на берег буде легка, а захисток на ньому надійний. Лише безвідмовний двигунець невтомно працював на повну потужність, і його одноманітне туркотіння серед гулу бурі заспокоювало, додавало певності.
П'ять днів і п'ять ночей провели норвежці в тривожному очікуванні, не знаючи, що принесе їм наступна мить. Нарешті шторм улігся, визирнуло сонце, і спокійне море засяяло в його проміпні.
— Чи не пора нам, капітане, подумати про місце для зимівлі? — несміливо запитав штурман Хансен, коли через кілька днів «Йоа» вже пливла вздовж скелястих берегів острова Принца Уельського.
— Почекай іще трохи. Я хотів би отаборитися якнайближче до магнітного полюса. А тим часом наглядай яку-небудь спокійну бухту.
Карта арктичних експедицій Амундсена
ТАКИХ СЛІВ НЕ МОЖНА БУЛО ПОЧУТИ В «БУХТІ ЙОА»
«Йоа» вмерзла в кригу невеличкої затоки біля південного берега острова Принца Уельського і стояла, занесена по саму палубу пухким снігом, немов ведмідь у барлогу. Це було близько ста кілометрів від місця, де сімдесят років тому Росс зробив своє відкриття.
Норвежці доклали немало праці й винахідливості, щоб якнайзручніше влаштуватися на зиму. Подвійні шибки в ілюмінаторах і гасові грубки в каютах підтримували зносну температуру навіть при ощадливому витрачанні пального, як того вимагав обачний керівник експедиції.
Найтепліше було в трюмі, де господарював Ліндстрьом. Камбуз, що одночасно правив і за кают-компанію, де збирався увесь екіпаж, з раннього ранку приваблював смаковитим запахом свіжого хліба.
Одноманітні зимові дні, схожі один на одного, як дві краплі води, минали швидше, ніж передбачали полярники. На безділля ніхто не міг поскаржитися. Амундсен надто добре ще пам'ятав моторошну полярну ніч, проведену на «Бельжіці», і знав, до чого призводить неробство. Тому з самого початку зимівлі всім довелося по-справжньому взятися до роботи.