Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Наука ця була дуже клопітка, а вчитель — вимогливий, і догодити йому було важко. Курячи, а частіше жуючи Амундсенів тютюн, Аїленнак повторював:
— Мало є на світі таких мужніх і мудрих людей, як ти, Амунк'єнно, а от збудувати собі дім не вмієш. І чого тільки навчав тебе батько, коли ти був малий? Спробуй-но ще раз.
Перший Амундсенів іглу продував холодний вітер, під час спорудження другого на голову йому звалилась остання брила, у третьому він вирізав надто малий вхідний отвір і не міг пролізти в нього. П'ятий і шостий вдалися краще. Але тільки двадцять дев'ятий і тридцятий задовольнили нарешті строгого вчителя.
Ще складніше було навчитися виготовляти ескімоські сани. Їх робили з кількох кусків дерева чи китових кісток, які майстерно зв'язували ремінцями. В цих санях не було жодного цвяха чи шурупа. На обробці ж дерева Амундсен, на щастя, знався добре і своїм умінням здивував ескімосів.
Та найважче йому давалася наука управляти собачою упряжкою. Він не раз проклинав цих напівдиких, пекельних звірят, які, відчувши в ньому новачка, зовсім не реагували ні на його окрики, ні на батіг. При кожній нагоді вони накидались один на одного і люто гризлися, заплутуючи упряж у справжні гордієві вузли, яких не можна було розрубувати. Отож доводилося терпляче розплутувати голими руками на пекучому морозі.
Амундсен ледве звикав до жорстоких законів цього світу, де не лишалося місця для милосердя. Йому було боляче, коли він бачив, як жорстоко людина поводиться з собаками, хоч вона багато чим завдячує їм у цій сніговій пустелі. Тут, на острові Принца Уельського, він вчився у ескімосів племені нетсилік того, що пізніше не раз витлумачувалось, як його жорстокість до тварин, а насправді було тільки суворою необхідністю. Спочатку йому самому ставало не по собі, коли він дивився на ці вічно голодні створіння, на їхню здиблену шерсть. Дикі, люті, з голодним блиском в очах, вони хижо накидалися на тверде, мов камінь, мерзле м'ясо і ковтали його, не розжовуючи.
— Такий кавалок льоду довго пролежить у шлунку, поки розтане і почне перетравлюватись, а тим часом псові здасться, що він ситий… — терпеливо тлумачив Аїленнак. — Цьому звірові ніколи не настачиш їжі: він зжере всі твої запаси й тебе на додачу, якщо ти ще раніше не здохнеш з голоду. Так уже все влаштовано.
Не так-то просто було правити собачою упряжкою, додивитися крізь завірюху, який пес тільки вдає, що тягле, і цьвохнути над його спиною батогом, на ходу поправити кріплення або вчасно підтримати сани, щоб не перекинулися.
Нелегко було жити разом з ескімосами в брудних, задушних іглу, сповнених важкого смороду сечі, поту, протухлих харчових відходів і тюленячого жиру, що шкварчав у каганці. Амундсен не раз спав на вимощеній шкурами сніговій лаві, а, правдивіше, мучився, не стулюючи очей, затиснутий між п'ятьма чи шістьма мисливцями, котрі спокійнісінько хропли.
Під час багатотижневих походів Амундсен їв те саме, що і його провідники-ескімоси. Попоївши, Руал, як і вони, поплескував себе по животі на знак того, що ніколи ще не ласував чимось смачнішим, хоч не один шматок ставав йому поперек горла.
Цих довгих годин клопіткої праці і навчання не могла замінити жодна книжка. Амундсен розумів, що цю неоціненну науку доводиться окупати кривавим потом. Він і сам ще не знав, що тут, на острові Принца Уельського, день за днем закладав підвалини своєї блискучої перемоги в Антарктиді.
Уважно придивляючись до цих знедолених людей, що жили у найтяжчих на земній кулі умовах, Амундсен щиро заздрив їхньому вмінню завжди бути у гарному настрої.
«Нещасливий ескімос ніколи не схожий на нещасливого, хворий — на хворого, голодний — на голодного. Закляклий і втомлений, він ніколи і знаку не подасть, що вже вибивається з сил», — занотував у щоденнику Амундсен.
— Чого ти весь час усміхаєшся? — запитав якось Амундсен Аїленнака. — Ти ж уже старий, часто голодуєш, потерпаєш від холоду, але я ніколи не бачив тебе засмученим, не чув, щоб ти скаржився.
Мисливець вишкірив в усміху рештки зубів, стертих від жування шкіри. Він не розумів запитання. «Потіха, та й годі, з цими білими людьми, — подумав він, розвеселившись. — Ніби все на світі вони знають, а от не можуть зрозуміти такої простої речі».