Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Пожар! Горимо!
З відкритого люка машинного відділу клубками валив дим і високо вгору здіймалися пурпурові язики полум'я.
— Вогнегасники! Воду! — гукнув капітан і завмер від жаху, побачивши, що Ріствед кинувся прямо в огонь.
За хвилину, чорний і обсмалений, він уже тягнув непритомного Віїка. Сильним струменем води Амундсен загасив тліючу на них одежу.
— Задраїти люк! Залити машинне відділення! — командував він.
Хтось уже ніс брезент, хтось накинув його на люк, з якого вихоплювалося полум'я, і зверху привалив ящиком, щоб закрити доступ повітря. Інші кинулися до помпи. Вгору, вниз, вгору, вниз — мов автомати, згинались і розгиналися люди, не зводячи очей з потужного струменя води.
«Цистерни з бензином, нагрівшись, можуть у будь-яку мить вибухнути й перетворити судно на вогненний вулкан… І тоді — кінець!» — промайнула в Амундсена розпачлива думка. Але що він міг вдіяти?
Брезент на люку перестав нарешті диміти, однак люди, важко хапаючи повітря, не відходили від помпи. Машинне відділення наповнювалось водою. Наступного ранку Амундсен одразу зрозумів, кому він і весь екіпаж мають завдячувати життям.
За кілька годин до пожежі машиніст Віїк доповів, що одна з п'ятсотлітрових бензинових цистерн протікає.
— Перекачай пальне в іншу, — кинув Амундсен і знову взявся до своїх обчислювань.
Працьовитий, сумлінний Віїк, котрий відзначався тим, що ніколи ніякої роботи не відкладав «на потім», одразу ж виконав розпорядження. Під час пожежі кран зіпсованої цистерни відпав. Якби вона не була випорожнена, то п'ятсот літрів пального витекло б на підлогу машинного відділення, і «Йоа» спалахнула б, мов смолоскип.
«Я підібрав собі чудових товаришів, гріх щось погане сказати про них. З такими можна спокійно дивитись у майбутнє», — записав Амундсен.
Але спокою на «Йоа» не було. Перевантажена, глибоко занурена у воду, шхуна раз по раз черкалась об скелясті мілини. Якось уранці, підштовхувана потужним західним бризом, вона мчала на всіх парусах. Амундсен стояв біля стерна і пильно вдивлявся у ледь розколисане море, що, здавалося, було спокійне, мов озеро. Зненацька він відчув, що корпус судна злегенька затремтів.
— А хай тобі всячина! Знову кіль зачепився за скелю. — Тільки-но він пробурмотів це, як тут же похитнувся і щосили вперся ногами в дошки палуби, ледве утримуючи рівновагу.
«Йоа» шарпнулась уперед, Амундсен рвучко перевів стерно до самого борту, щоб якнайдалі обійти небезпечне місце. Та було вже пізно. Новий могутній струс — і шхуна, задрижавши всім корпусом, від топів щогл до кіля, завмерла. Усі, хто ще спокійно спав, позлітали з койок додолу. Ошелешені, вони миттю вискочили на палубу. Амундсен уже був високо на марсі. Майже під самою поверхнею води він побачив брунатно-чорні горбисті пасма рифів. Неначе жадібні щупальця велетенського спрута, простяглися вони в усі боки, хижо вишкіривши свої гострі, мов ікла, шпичаки, і шипіли, плюючись згустками піни.
Повернути назад? Але дороги назад уже не було. Єдиний порятунок — пливти вперед. Тільки як зійти з рифа?
— Пемікан для собак — за борт! — крикнув Амундсен.
Наказ миттю було викопано. Полярники знали свого керівника і розуміли, що його на перший погляд шалені ухвали завжди продумані.
Двадцять п'ять важких ящиків шубовснуло у воду, і над ними зімкнулися хвилі. Море прийняло жертву, але шхуна навіть не здригнулася — вона так само міцно сиділа на скелі, як добрий вершник у сідлі. Залишалося тільки чекати.
Надвечір почався відплив, море заспокоїлося. Рівень води впав на півметра, високо оголивши борти. Амундсен не сходив з палуби. Опівночі дужий східний бриз нагнав хмар. Море розбурхалося знову. Кіль щораз дужче бився об скелі, ніби чиясь рука несамовито струшувала судно, граючись ним, як кіт з мишею.
— Закинути якір якнайдалі вперед!
— Підготувати вітрила!
— Тримати напоготові двигун!
З важких хмар, що низько нависли над морем, ринув дощ. Порив штормового вітру шарпнув снасті. Через усю палубу одна за одною перекочувалися хвилі, обдаючи піною людей і собак.
— Підняти вітрила! Запустити двигун. Повний вперед! Крутити лебідку, підтягтись до якоря! — намагався перекричати завивання вітру Амундсен.
Сповзаючи з однієї скелі і осідаючи на другій, важко перевалюючись з боку на бік і здригаючись, мов хворий кит, «Йоа» посувалася вперед. Білогриві хвилі весь час заливали судно, що раз у раз підскакувало, вдаряючись усією своєю вагою об підводні загороди, мов сани по заледенілих застругах. На поверхню розбурханого моря спливли дошки фальшкіля. Невже настали останні хвилини?